Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

На ці слова Бренан заледве не спіткнувся.

— Ти про що?

Його подив був такий щирий і непідробний, що Ліам негайно й беззастережно повірив йому.

— Виходить, я помилився? Тоді вибачай. Гм… Хоча, може, все так і є, просто ти сам про це не здогадуєшся. Шайна ж недарма надіслала тебе до Ґвен.

— Вона мене ні до кого не надсилала, — сказав Бренан. А трохи повагавшись, додав: — І взагалі, я ще жодного разу не зустрічався з нею.

Усупереч його очікуванням, Ліам не став питати, чому так склалося. Лише співчутливо сказав:

— Ох, ці відьми!..

Вони дійшли до ставка і влаштувались на лавці біля самої води. Ліам прибрав з кошика скатертину і насамперед видобув два порожні кухлі та жбан холодного пива. Бренан охоче пригостився пивом, а від решти частування відмовився, пояснивши, що досі ситий сніданком у майстра Кирана та морозивом, яке їв разом із Ґвен. Отож він потроху попивав приємний прохолодний напій і обдумував почуте від Ліама. З його слів випливало, що Ґвен неодружена; а коли так, що ж тоді сталося з чоловіком, який зробив її відьмачкою? Помер, загинув, вона розлюбила його? Чи, може, обдурив її й кинув? Якщо останнє, то він не лише негідник, а й телепень…

Тим часом Ліам з неабияким апетитом допався до смаженої курки, блискавично ум’яв добру її половину, а вгамувавши голод, став їсти повільніше і знову заговорив:

— Не пощастило тобі з Шайною, хоч ви й близнюки. Зате в мене з Ґвен усе склалось інакше. Можливо, через те, що наша родина мешкає в Івидоні, ще й на самісінькому узбережжі — а це менше трьохсот миль до Абервена. Відколи Ґвен минуло тринадцять, ми всі частенько відвідували її, а я робив це найчастіше. Їдуть на Мінеган мама з татом — і я з ними; хтось із старших братів чи сестер — я також складаю їм компанію. Ми з Ґвен дуже швидко потоваришували, і з усієї рідні вона найбільше прихилилася саме до мене. Може, через невелику різницю у віці, а може тому, — він лукаво всміхнуся, — що я такий чудовий хлопець. Словом, ми стали справжніми братом та сестрою, не лише за кров’ю, а й за почуттями одне до одного. Коли ж Ґвен перетворилася на відьмачку, — тут Ліамова усмішка вмить зів’яла, — і вирішила поїхати в Кил Морґанах, то запросила мене з собою. Я погодився без роздумів і не шкодую про це.

— А решта ваших рідних досі мешкає в Івидоні?

— Так, у нас там велике сімейне підприємство. Ми й раніше були небідні, мали гарний будинок у Карфирдіні, два маєтки на півдні Івидону, а після народження Ґвен отримали у власність п’ять торгівельних кораблів, які приносять чи не вдесятеро більше прибутку, ніж наші земельні володіння. Правда, торік улітку сюди приїздила мама з двома старшими сестрами, але Ґвен швидко спровадила їх. Фактично, прогнала в шию.

— Чому? — здивувався Бренан.

— Ну, вони самі напросилися. Як правило, більшості людей однаково, відьма чи відьмачка, для них це невелика різниця. А от мама з сестрами впали в іншу крайність і забрали собі в голову, що тепер Ґвен стала звичайною дівчиною. Намагалися попихати нею, порядкували в Кил Морґанасі, ніби він належить їм, а на довершення почали домовлятися з ридихенським ґрафом Ідвалом аб Ґоронві про шлюб його старшого сина Ройрі з Ґвен. Коли сестричка довідалася про ці перемовини, терпець їй остаточно урвався, і тоді вона показала, хто тут справжній господар, показала, що й досі залишається відьмою. Це треба було бачити!

Ліам доїв смажену курку і жбурнув кістки двом собакам, що на диво терпляче й навіть увічливо чекали неподалік на гостинець. Погарчавши одне на одного, пси швиденько розподілили між собою кістки й заходилися їх хрумати, а Ліам витер об скатертину руки і налив до свого кухля ще пива.

— Я дуже шаную нашу матір, — повів далі він, — проте мушу визнати, що тут вона перегнула палицю. Відьма Ґвен чи не відьма, та за законом вона не підкоряється батькам. Вони ж самі відмовилися від свого права на неї, уклавши угоду із Сестринством. Хоча в одному я таки з мамою згоден. Ні, не з тим, що вона за Ґвениною спиною стала домовлятися з ґрафом Ідвалом; це якраз дуже негарно. Але Ґвен і справді пора вже подумати про заміжжя. Іскру вона втратила, її не повернеш, то, може, знайде розраду в подружньому житті, в дітях. А вибирати є з кого — претендентів серед катерлахської шляхти хоч греблю гати. Той же ґраф Ридихенський і сам, без будь-якого стороннього втручання, хоче бачити її своєю невісткою, а його синочок ще від самого початку зачастив до нас у гості. Їх обох можна зрозуміти — Ґвен заможна, вродлива, а що найголовніше, вона відьмачка і зберігає за собою титул високої пані Тір Мінегану. Теперішній король Катерлаху давно вже на ладан дихає, а корона в цій країні не передається в спадок, нового короля обирає Рада Лордів, яка завжди дослухається до думки відьом. Тож якщо Ґвен вийде за котрогось із ґрафських синків, вони вдвох майже напевно стануть наступними королем та королевою. Принаймні, відьми докладуть до цього всіх зусиль.

— Так гадаєш? — запитав Бренан. — Хіба вони не сердиті на Ґвен?

— А з якого дива їм сердитись? Навпаки, вони почуваються винними перед нею… — Тут у Ліамовім погляді з’явилося розуміння. — Ага, ясно! Ти ж іще нічого не знаєш. Думаєш, Ґвен стала відьмачкою, бо втюкалась у якогось хлопця? Де ж пак! Найтраґічніше те, що в неї не було жодного хлопця, а свою Іскру вона втратила через якийсь дурний артефакт… точніше, релікт — ніяк не второпаю різниці між ними. Ґвен складала один з останніх іспитів на звання повноправної сестри і мала дослідити кілька цих артефактів та реліктів, а сестра-наставниця, що проводила іспит, помилково поклала серед них один дуже могутній і смертоносний. Ґвен твердить, що сама винна, що мусила відчути небезпеку, та це вже вона себе накручує. Як мені згодом пояснили, той іспит був перевіркою на