Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

— Повертається з полювання? — перепитав Бренан. — А хіба не зарано?

— Для такого полювання радше запізно, — відповіла Ґвен, чиє обличчя виражало суміш іронії, осуду й поблажливості. — Я намагаюсь його перевиховати, та все марно. Ліам легковажний, безвідповідальний… але дуже милий. Він обов’язково тобі сподобається.

Бренан у цьому сумнівався.

Коли вони спустися до порожньої їдальні, широкі двостулкові двері неподалік від сходів рвучко розчахнулися, пропустивши до кімнати високого, міцної статури юнака в розхристаному коричневому камзолі й такого ж кольору штанях, недбало заправлених у черевики. Побачивши Ґвен із Бренаном, він квапливо поправив одяг і пригладив своє скуйовджене русяве волосся. Його жваві сірі очі поглянули на Ґвен трохи винувато і водночас пустотливо, а на Бренана — з цікавістю.

— Вітаю, Ліаме, — промовила Ґвен, намагаючись говорити стримано й холодно, але в її голосі виразно вчувалися лагідні нотки. — Нарешті ти нагулявся.

Ліам підійшов до неї, обійняв за плечі й поцілував її в лоба.

— Доброго ранку, сестричко. Бачу, ти теж часу не гаяла. — Він знову кинув допитливий погляд на Бренана, і в нього з’явився такий вираз, ніби він щосили намагався пригадати, де вони бачилися раніше. — Е-е… Перепрошую, ми вже знайомі?

— Ще ні, — відповіла Ґвен. — Але це легко виправити. — І спершу звернулася до гостя: — Бренане, це мій менший брат, Ліам аб Конлайд О’Дойл.

— Дуже приємно, — відповів Бренан, несподівано для себе відчувши величезну полегкість від того, що Ліам виявився не її чоловіком, а братом.

— Насправді я старший, — зауважив той, міцно потиснувши Бренанові руку. — Мені на рік більше, ніж Ґвен. Та вона завжди називає мене меншим, бо я наймолодший з її братів.

— І найнесерйозніший, — додала Ґвен. — Ліаме, дозволь представити тобі лорда Бренана аб Ґрифида О’Мейніра.

— Я зовсім не лорд, — запротестував Бренан. — І не О’Мейнір. Я з простого роду.

— Ти відьмак, отже, маєш титул високого пана Тір Мінегану, — пояснила вона. — Він твій за правом народження. А Мейнір звали першу шінанську жінку, що опанувала Іскру, відбиток якої ти в собі носиш — і тому належиш до шляхетного відьомського роду О’Мейнір. Така традиція.

— Ого! — вигукнув Ліам, вирячивши з подиву очі. — Відьмак? Сестричко, ти не жартуєш?

— Ніяких жартів, — запевнила його Ґвен. — Бренан справді відьмак.

— Хіба це можливо? Я досі нічого не чув про… — Тут він осікся і приголомшено втупився в Бренана. — Провалитись мені в Тиндаяр! А я, дурень, усе думав-гадав, де ж ми зустрічалися. І як це відразу не збагнув, що ти до дідька схожий на Шайну! Такий схожий, аж страх бере. Її брат, еге ж?

— Близнюк, — кивнув Бренан.

— Отакої! — похитав головою Ліам. — А Шайна ні разу не обмовилася, що має близнюка-відьмака. І ти, сестричко, нічого не казала. І решта відьом про це нічичирк. Ви всі такі потайливі!

— Які вже є, — недбало знизала плечима Ґвен і перевела погляд на Бренана. — Зараз мені треба написати кілька листів, а ти, якщо хочеш, відпочинь з дороги. Тобі вже мали приготувати покої й перенести туди твої речі.

— Дякую, — відповів Бренан, — але я не втомився. Майстер Киран був такий люб’язний, що надав мені цілу кімнату, і вночі я добре виспався.

— То ти ночував у нашого лісника? — втрутився Ліам. — Сподіваюсь, мала Рінаґ тебе гарно розважила?

Бренан миттю почервонів.

— Аж ніяк, — збентежено промимрив він. — Нічого такого не було…

— Тоді ти багато втратив. — Ліам мало не облизнувся. — Рінаґ така солоденька, а в ліжку справжнє бісеня.

Ґвен суворо зиркнула на брата.

— Припини, нестерпний! Не міряй усіх на свій копил… Ну, гаразд, Ліаме, подбай про нашого гостя, покажи йому садибу, поспілкуйтеся досхочу — ви ж, хлопці, любите чесати язики. Тільки не надумай тягти його на денне полювання.

— Не надумаю, — пообіцяв він. — Я й нічним ситий.

Кинувши на Бренана швидкий погляд і легенько всміхнувшись, Ґвен побігла вгору по сходах, а Ліам, попросивши його трохи зачекати, рушив через їдальню до менших дверей, що вели на кухню. За якусь хвилину повернувся звідти з величеньким плетеним кошиком, укритим білою скатертиною.

— Ґвен добре вимуштрувала слуг, — сказав він Бренанові. — Не встиг я повернутись, як вони вже наготували мені харч. Я волію снідати на свіжому повітрі. Ходімо.

Молоді люди вийшли з будинку і через широкий задній двір подалися до невеличкого ставка, посеред якого плавали білосніжні лебеді. Побоюючись, що Ліам от-от почне розпитувати про нього та Шайну, і ще не вирішивши, що йому розповісти, Бренан першим завів розмову:

— А про яке полювання ви з Ґвен говорили? Щось твоя одіж не схожа на мисливську.

Ліам широко осміхнувся:

— Це зважаючи, на кого полюєш. Милі за дві звідси ліс закінчується й починаються селянські господарства. А на кожній фермі мешкає бодай одна гарненька ціпка. Ото і є моя здобич.

— Маєш на увазі дівчат?

— Еге ж. І всі, як одна, прудконогі. Поки наздоженеш — захекаєшся. Тому я й називаю це полюванням.

Бренан недовірливо глянув на нього.

— Невже ти…

— Та ні, — розсміявся Ліам. — Звісно, ні! Я нікого не присилую. Якщо дівуля не хоче, то й пальцем її не зачеплю. Мені вистачає тих, що самі просяться. А бігають від мене, бо так цікавіше. Невеличка розминка перед головною розвагою. Хай що там Ґвен каже, а тобі варто це спробувати. Як захочеш, дай знати — поїдемо на полювання разом.

Зніяковілий Бренан похитав головою:

— Дякую за пропозицію, але я в такі ігри не граю.

Ліам серйозно кивнув:

— Ще б пак. Я знав, що ти відмовишся. Ти ж