Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Авжеж! — Тепер у голосі Якопо відчувалося, що йому сподобалися лестощі. — Я їх усі тобі покажу.

— Добре! Візьми нагорі трьох вартових коло тронної зали й поведи їх до найкращих криївок, які знаєш. А я поговорю з Бальбулюсом. Сойка! В моєму замку!

Ворон щось бурмотів. Віоланта гостро урвала його й наказали йти з нею. Кроки й голоси чулися щораз далі і зрештою стихли. Але Мо здавалося, ніби вони й далі лунають на безкінечних сходах, що вели нагору, геть від мерців, назад до світу живих, до денного світла, де можна дихати.

Навіть коли знову стало зовсім тихо, він знай лежав кілька нестерпних митей і пильно прислухався, аж поки йому здалося, ніби він чує, як дихають мертві. Потім уперся рукою в кам’яне віко — і похапцем схопився за ніж, знову почувши кроки.

— Сойко!

То був тихесенький шепіт. Розбите віко відсунулось убік, і солдат, який допомагав йому сховатися, простяг руку назустріч.

— Нам треба поквапитись! — шепотів він. — Миршавець забив на сполох. Вартові стоять усюди, але Віоланта знає про виходи з цього замку, яких ще не знайшов навіть Якопо. Сподіваюся, — додав він.

Мо, вилізаючи з саркофага, і далі тримав ніж у руці, ноги йому заніміли від тісняви.

— Скількох ви вже вбили? — запитав молодий солдат, дивлячись на Мо, і в його голосі відчувалася майже шаноба. Неначе вбивство було не менш високим мистецтвом, ніж Бальбулюсове мистецтво. Скільки років йому може бути? Чотирнадцять? П’ятнадцять? Він видавався молодшим за Фарида.

Скількох? Що відповісти на таке запитання? Ще декілька місяців тому відповідь була б дуже легкою, і він, можливо, навіть гучно розреготався б, почувши таке безглузде запитання. А тепер тільки мовив:

— Не так багато, як лежить отут, — проте не знав, чи відповідає істині ця відповідь.

Солдат поглянув уздовж мерців, немов рахував їх.

— А вбивати неважко?

Цікавість у його очах виразно свідчила, що він не знає відповіді, попри меч на поясі й кольчугу на грудях.

«Так, — думав Мо. — Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить… Але тільки потім».

Юнак і далі дивився на нього.

— Занадто легко, — відповів Мо. — Вмирати важче.

Дарма що кам’яний сміх Козимо сповіщав щось інше.

— Хіба ти не казав, що треба поквапитись?

— Так-так, безперечно, — почервонів юнак під білим лискучим шоломом.

У ніші за трунами сидів на сторожі кам’яний лев із гербом Омбри на грудях, — мабуть, єдиний герб, який не розбив Миршавець. Солдат устромив меч між ошкірені зуби, і стіна склепу розкрилася так, щоб в отвір міг пролізти дорослий чоловік. Невже Феноліо не описав цей хід? Мо пригадав слова, читані дуже давно, про одного з предків Козимо, якого цей хід не раз рятував від ворогів. «І слова знову рятують Сойку, — подумав він. — Гаразд, а чом би й ні? Адже він зроблений з них». І все-таки провів рукою по каменю, немов щоб пальці могли пересвідчитися, що стіни склепу не паперові.

— Хід закінчується вище від замку, — прошепотів юнак. — Вашого коня Віоланта не змогла вивести зі стайні. Це надто упадало б у вічі. Але там чекає інший кінь. У лісі аж кишить солдатами, тож будьте обережні! А це я маю віддати вам.

Мо сягнув рукою в сідельну торбу, яку простяг йому юнак.

Книжки.

— Віоланта звеліла переказати, що це подарунок, даний вам у сподіванні, що ви укладете з нею союз, про який вона просила.

Хід був безкінечний і, мабуть, не менш вузький, ніж саркофаг, тож Мо зрадів, побачивши нарешті денне світло. Вихід навряд чи був більший за розколину між двома скелями. Під деревом чекав кінь, а внизу Мо побачив Омбрійський замок із вартою на мурах і солдатами, що ринули з міської брами, мов зграя сарани. Так, треба бути дуже обережним. А проте він відкрив сідельну сумку, заховався між скель і розгорнув книжку.

Немов нічого не сталося

Яка земля жорстока, сяють срібні верби,

Стрункі берези гнуться і зітхають.

Яка жорстока і незмірно ніжна.

Луїза Ґлюк. Плач

Фарид тримав Меґі за руку. Вона ткнулась обличчям у його сорочку, а він раз по раз шепотів їй, що все буде гаразд. Але Чорний Принц ще не повернувся, а ворона, яку послав Ґекон, принесла ту саму звістку, що й Дорія, молодший брат Здорованя, що шпигував для розбійників, відколи Хапало врятував його і його приятеля від шибениці: в замку вдарили на сполох. Ґрати опустили, а вартові на брамі нахваляються, що Сойчину голову невдовзі можна буде побачити на мурі Омбрійського замку.

Здоровань привів Меґі та Резу до табору розбійників, хоча вони обидві хотіли повернутися до Омбри. «Цього хотів би Сойка!» — тільки й сказав він їм, і Чорний Принц із Батистом поїхали на хутір, який вони називали своєю домівкою кілька останніх тижнів — щасливих і оманливо тихих тижнів у незатишному світі Феноліо.

— Ми заберемо ваші речі, — відповів Принц, коли Реза запитала його, чого він їде на хутір, — вам не можна повертатися туди.

Ані Реза, ані Меґі не запитали чому. Вони обидві знали відповідь: адже Миршавець допитуватиме Сойку, і ніхто не був певен, чи Мо не бовкне коли-небудь, де він ховався в останні тижні.

Розбійники теж перенесли свій табір, усього через кілька годин по тому, як почули про арешт Мо.

— Миршавець має двійко дуже обдарованих катів, — твердо заявив Хапало, і Реза сіла збоку під деревами, обхопивши руками обличчя.

Феноліо лишився в Омбрі.

— Можливо, мене пустять до Віоланти. А Мінерва сьогодні вночі працює в замковій кухні. Може, дізнається що-небудь. Я, Меґі, робитиму, що можу! — запевнив він на прощання.

— Аякже, вкладеться в ліжко й видудлить два глечики вина! — сказав на те Фарид і знічено замовк, коли Меґі заплакала.

І чого вона дозволила Мо їхати до Омбри? Якби вона принаймні пішла з ним до замку! Але їй так кортіло лишитися з Фаридом! В очах матері вона читала те саме звинувачення: ти мала б його стримати, Меґі, тільки ти.

Коли смерклося,