Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Го-го, Рицо, послухай цього хлопця! — гукнув вартовий до другого. — Він, мабуть, сам украв цього віслюка, щоб продати ковбасникові на Різницькій вулиці, — до того, як бідолашна тварина здохне під ним.

Рицо підійшов з лихим усміхом і підняв списа, аж поки ненависне вістря дивилось на Фаридові груди.

— Я знаю цього хлопця, — мовив він. Спереду йому бракувало двох зубів, тож він сичав, як змія. — Я бачив кілька разів, як він видував вогонь на ринку. Ти часом не той, що навчився свого ремесла у Вогнехідця?

— Так. Ну то й що? — Фаридові скрутило живіт, як і щоразу, коли хто згадував Вогнерукого.

— Ну? — Рицо вістрям списа вдарив Фарида в груди. — Злізай зі свого хирного віслюка і прожени нам нудьгу. Може, тоді пустимо тебе до міста.

Нарешті йому відчинили — після того, як він майже годину перетворював ніч на день і вирощував вогненні квіти, як навчив його Вогнерукий. Фарид ще любив вогонь, дарма що він своїм потріскуванням надто гостро нагадував про того, хто навчив цієї науки. Але Фарид уже не пускав його танцювати прилюдно, а тільки для себе. Вогонь був єдиним, що лишилося йому від Вогнерукого, й іноді, коли він так тужив за ним, що серце ставало глухим від муки, він писав вогнем його ім’я на якому-небудь мурі в Омбрі й дивився на літери, аж поки ті гаснули і знову лишали його самого, як покинув і Вогнерукий.

Омбра, відколи втратила своїх чоловіків, уночі звичайно була тиха, як місто мертвих. Але сьогодні Фарид не раз натикався на гурти солдатів. Сойка сполошив їх, і вони й досі розгнівано сновигали, мов рій ос навколо гнізда, неначе це могло повернути зухвалого розбійника. Понуривши голову, Фарид тягнув віслюка повз них і зрадів, дійшовши нарешті до Орфеєвого дому.

То був пишний будинок, один з найпишніших в Омбрі, і єдиний цієї неспокійної ночі, у вікнах якого ще світилися свічки. Коло входу горіли смолоскипи — Орфей усякчас боявся злодіїв — і своїм миготінням повертали до життя кам’яні обличчя потвор над дверима. Фарид щоразу здригався, придивляючись до їхніх вирячених очей, широко роззявлених пащ і роздутих крил носа, неначе вони хотіли форкнути йому в обличчя. Він спробував шепотом приспати смолоскипи, як часто робив Сажотрус, але вогонь не слухався його. Таке ставалося дедалі частіше і немов правило за своєрідне нагадування, що він учень, чий майстер загинув, тож він назавжди лишився тільки учнем.

Фарид страшенно втомився. Йому аж зводило руки, коли він вів віслюка через двір до стайні. Назад. Назад, на службу до Орфея. З набагато більшою охотою він поклав би голову на коліна Меґі або сидів би коло багаття з її батьком і Чорним Принцом. Але задля Вогнерукого він щоразу повертався сюди. Щоразу.

Фарид випустив з заплічника Пронозу, що виліз йому на плече, і задивився на зорі, наче міг там побачити вкрите рубцями обличчя Вогнерукого. Чому він не з’являється йому у сновиддях і не каже, як можна повернути його? Невже мертві ніколи нічого не роблять для тих, хто любить їх? Чи, може, Вогнерукий приходить тільки до Роксани, як і обіцяв, і до своєї доньки? Ні, якщо Бріану й провідує якийсь небіжчик, то тільки Козимо. Інші служниці казали, що вона шепоче уві сні його ім’я, а інколи шукає його рукою, наче він лежить поряд.

«Можливо, він не з’являється мені в сновиддях тому, що знає про мій страх перед привидами», — думав Фарид, піднімаючись сходами до тильних дверей. Через парадні двері, що виходили просто на майдан, на якому стояв будинок, ходив, звичайно, тільки сам Орфей і його багатенькі покупці. Слуги, шпільмани й постачальники були змушені шукати собі шлях серед гною на подвір’ї й калатати в дзвін, що висів коло непоказних дверей.

Фарид бамкнув тричі, проте ніхто ніде не ворухнувся. Ім’ям усіх джинів пустелі, де той Бугай? Таж він не має ніяких інших обов’язків, як тільки відчиняти двері. Чи він знову хропе, мов пес, під дверима Орфеєвого покою?

Коли засув нарешті відсунувся, виявилося, що двері йому відчинила Бріана, а не Ос. Вона вже два тижні працювала на Орфея, але Сироголовий, мабуть, і не здогадувався, чия донька пере йому білизну й чистить горщики. Орфей був такий сліпий.

Бріана мовчки відчинила двері, і Фарид так само мовчки пройшов повз неї. Вони й слова ніколи не казали одне одному, крім тих, яких не наважувались вимовити: «Мій батько загинув через тебе. Задля тебе він лишив нас, тільки задля тебе». «Бріана звинувачує тебе за кожну сльозу своєї матері», — так шепнули йому на вухо, коли вони перший день разом працювали в Орфея. «За кожну сльозу!» — і навіть сьогодні, повернувшись до неї плечима, йому здавалося, ніби потилицею він відчуває її погляд як прокляття.

— Де ти був так довго? — Ос схопив Фарида саме тоді, коли хлопець намірявся зійти в підвал, де він спав. Проноза форкнув і зіскочив із плеча. Ос рукою мало не потрощив куниці ребра. — Він уже сто разів запитував про тебе! Змусив мене шукати тебе в кожному клятому завулку! Я через тебе цілу ніч не спав!

— Невже? Та ти спиш, скільки хочеш!

Бугай ударив його в обличчя:

— Не будь такий зухвалий! Уперед, твій пан чекає тебе.

Сходами згори їм назустріч спускалася служниця. Проминаючи Фарида, вона зашарілася. Як її звати? Дана? Вона була миленька і вже не раз пригощала його ласими шматочками м’яса, коли Ос знову забирав у нього страву, і Фарид за те кілька разів цілував її на кухні. Але вона й наполовину не була така гарна, як Меґі. Або Бріана.

— Сподіваюся, він дозволить мені відшмагати тебе! — шепнув йому Ос, перше ніж постукати у двері до Орфеєвого кабінету.

Орфей саме так називав свою кімнату, дарма що набагато частіше користався нею, щоб залізти якійсь служниці під сукню або напихатися ласими стравами, що їх куховарка мала готувати будь-якої години дня і ночі. Але цієї ночі він справді сидів за письмовим столом, низько схилившись над аркушем, а тим часом його пара скляних чоловічків приглушено сперечались, як краще мішати чорнило: справа наліво чи зліва направо. То були брати, Яшма і Айзенґлянц, не схожі між собою, як день і ніч. Айзенґлянц, старший, полюбляв повчати молодшого брата й верховодити. Фарид йому за те вже не раз залюбки скрутив би скляні в’язи. Він сам мав двох старших братів, і