Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Тепер вона вже цілими днями не підводилася з ліжка. Їла вкрай мало, а потім раптом багато. Їй болів шлунок, паморочилось у голові, серце тріпотіло в грудях. Вона спохмурніла і стала ніби відсутня, плакала, мов крокодил, над найбанальнішими романами — авжеж, звичайно, вона й далі читала. А що іншого вона могла робити? Вона знай читала й читала, а насправді просто напихалася літерами, як нещаслива дитина шоколадом.
А огидний Орфеїв пес спав коло її ліжка, заслинював її килим і дивився на неї сумними очима, наче був єдиною істотою в цьому світі, здатною співчувати її лиху.
Ні, це твердження, мабуть, не зовсім справедливе. Навіть Даріус достеменно знав, що її годі втішити.
— Елінор! Ти не хочеш трохи прогулятися? — запитував він, знову приносячи їй сніданок у ліжко, бо вона о дванадцятій годині так і не з’явилася на кухні. — Елінор, в одному з твоїх каталогів я знайшов оце дивовижне видання «Айвенґо». Може, поїдемо туди й подивимось на нього? Це недалеко звідси. — А віднедавна почав пропонувати: — Елінор, благаю тебе, сходи до лікаря! Так не може тривати далі!
— До лікаря? — напалася вона на бідолаху. — Ох, і що я розповідатиму йому? Ой, пане лікарю, йдеться про моє серце. Воно відчуває безглузду тугу за трьома людьми, що пропали в одній книжці. Чи немає у вас якихось пігулок від цього?
Даріус, звісно, не відповів нічого. Він тільки мовчки поставив принесений чай — з медом і лимоном — поряд з її ліжком, між стосами книжок, що громадилися на її нічному столику, і знову пішов униз, і то з таким сумним обличчям, що Елінор відчула, як її мучить нечисте сумління. Але все одно не підвелася з ліжка.
Вона пролежала в ліжку ще три дні, а коли на четвертий день, насилу плентаючи ногами, пішла, як і завжди, в халаті й нічній сорочці, до бібліотеки по нові книжки, то заскочила Даріуса на тому, що він тримав у руці аркуш паперу, який переніс Орфея туди, де й досі перебували Реза, Меґі та Мортимер.
— Що ти тут робиш? — приголомшено запитала Елінор. — Цього аркуша нікому не можна рушати, зрозумів? Нікому!
Даріус поклав аркуш на місце і стер рукавом плямку зі скла.
— Я тільки подивився, — відказав він лагідним голосом. — Орфей справді непогано писав, еге ж? Хоча дуже відчувається вплив Феноліо.
— Саме тому його навряд чи можна відзначити як автора, — зневажливо кинула Елінор. — Це паразит. Воша на тілі іншого письменника, тільки живиться не його кров’ю, а словами… Навіть своє ім’я він украв в іншого поета. Орфей!
— Атож, можливо, ти маєш слушність, — погодився Даріус, обережно зачиняючи шафу. — Але, можливо, його слід назвати радше фальшувальником. Він наслідує стиль Феноліо так досконало, що на перший погляд навряд чи можна помітити різницю. Цікаво було б побачити, як він пише, коли змушений працювати без літературного взірця. Він може створювати власні образи? Образи, не схожі на чиїсь?
Даріус глянув на слова під склом, наче вони могли відповісти йому.
— Чого я маю цікавитися ним? Сподіваюся, він здох і його розчавили. — Елінор із суворим поглядом підійшла до полиць і витягла з півдесятка книжок, нову порцію для ще одного невтішного дня в ліжку. — Так, розчавили! Якийсь велетень. Або ні, стривай! Ще краще: сподіваюся, його вправний язик синій висить у нього на шиї, бо його повісили!
Ці слова вичарували усмішку на совиному Даріусовому обличчі.
— Елінор, Елінор! — зітхнув він. — Думаю, ти навіть Змієголова навчила б боятися. Дарма що Реза завжди казала, нібито його ніщо не змусить затремтіти.
— Звичайно, навчила б! — підтвердила Елінор. — Проти мене оті білі жінки — зграя сестер-жалібниць! Невже я до скону скнітиму в сюжеті, де для мене немає ніякої іншої ролі, крім ролі комічної старої!
Даріус промовчав. Та коли ввечері Елінор ще раз зійшла вниз, щоб узяти якусь іншу книжку, він знову стояв перед шафою й дивився на Орфеєві літери.
Знову на Орфеєвій службі
Підходь і поглянь на слова.
Кожне
має тисячі таємних облич
під нейтральною маскою
і запитує тебе, байдуже до твоєї відповіді,
або нікчемної, або страшної,
чи приніс ти ключ?
Карлос Друмонд де Андраде. В пошуках поезії
Звичайно, коли Фарид на своєму впертому віслюку нарешті проминув останній поворот, міську браму Омбри було вже зачинено. Над замковою баштою показався місяць-молодик, і варта розважалася тим, що жбурляла каміння в кістки, які хитались на шибениці перед міським муром. Миршавець звелів, щоб кістяк висів і далі, дарма що шибеницею з огляду на його чутливий ніс уже не користалися. Можливо, він гадав, що цілком пуста шибениця надто заспокоюватиме його підданих.
— Ну, хто там іде? — пробурчав один вартовий, високий, худий чоловік, що спирався на піку, ніби ноги вже не тримали його. — Поглянь на цього брунатного хлопця! — мовив він і грубо схопив віслюка за повід. — Їздить сам-один серед ночі! Ти не боїшся, що Сойка вкраде тобі віслюка з-під твого худого заду? Зрештою, сьогодні він був змушений лишити свого коня в замку, тож може й віслюка осідлати. А тебе згодують ведмедеві Чорного Принца!
— Я чув, ведмідь їсть тільки тих, хто в панцері, бо вони хрустять так смачно на зубах. — Фаридова рука завбачливо полізла до ножа. Він був надто втомлений, щоб бути покірним, і, можливо, теж став трохи легковажний під Сойчиним упливом, бо йому і справді пощастило живим і цілим повернутися з замку Миршавця. Авжеж. Навіть він дедалі частіше називав його тепер не Чарівновустим, а
