Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Бридка.
Ну й прізвисько. Як вона живе з ним? Проте піддані Віоланти вимовляли його з ніжністю. Адже щоночі вона потай посилала рештки з князівської кухні в голодні села, годувала нужденних в Омбрі, продаючи срібний посуд та коней із князівської стайні, дарма що Миршавець за те на цілі дні замикав її в кімнаті. Вона заступалася за приречених, яких везли на шибеницю, і за тих, хто зникав у в’язниці, хоча до її слів ніхто не дослухався. Віоланта була безвладна у своєму замку, Чорний Принц розповідав про це Мо досить часто. Її син ні разу не послухав її, проте Миршавець боявся її, вона, хай там як, була донькою його безсмертного свояка.
Чому його привели до неї, туди, де спав її мертвий чоловік? Може, вона хоче отримати винагороду, пообіцяну за Сойку, перше ніж її вимагатиме Миршавець?
— Він має рубець? — запитала Віоланта, не відводячи погляду від його обличчя.
Один солдат збентежено ступив крок до Мо, але він сам високо закотив рукав, так само як минулої ночі перед дівчинкою. Рубець був слідом від зубів Бастиного пса, давнім знаком ще з іншого життя, Феноліо розповів про це в одному сюжеті, тож Мо інколи видавалося, ніби старий власноруч намалював йому той рубець на шкірі блідим чорнилом.
Віоланта підступила до Мо. Важка тканина її вбрання волочилася шлейфом по кам’яній підлозі. Вона була невисока, набагато менша за Меґі. Коли вона взялася за прикріплений до пояса гаманець, Мо сподівався побачити берил, про який розповідала Меґі, але Віоланта дістала окуляри. Шліфовані скельця, срібна оправа, — мабуть, за модель тут правили Орфеєві окуляри. Певне, довгенько довелося шукати майстра, що міг відшліфувати такі лінзи.
— Справді. Оспіваний рубець. Зрадливий знак. — Скельця окулярів збільшували Віолантині очі. Її очі були не такі, як у батька. — Отже, Бальбулюс казав правду. Ти знаєш, що мій батько набагато збільшив винагороду за твою голову?
Мо знову прикрив рубець рукавом.
— Я чув про це.
— І все-таки ти прийшов, щоб побачити Бальбулюсові малюнки. Мені це подобається. Річ очевидна: те, що співають про тебе в піснях, правда, ти геть безстрашний, ба навіть любиш небезпеку.
Віоланта дивилася на нього так пильно, немов порівнювала з чоловіком на Бальбулюсовому малюнку. Та коли його очі зустрілися з її, зашарілася, чи то збентежившись, чи то розсердившись, що він наважився глянути їй в обличчя, — Мо не зміг би відповісти. Вона миттю обернулась, підійшла до саркофага свого чоловіка й погладила пальцями кам’яні троянди так ніжно, ніби прагнула пробудити їх до життя.
— Якби я була на твоєму місці, то діяла б так само. Я завжди вважала, що ми з тобою схожі. Відколи почула від шпільманів першу пісню про тебе. Цей світ породжує зло, так само як ставок — комарів, і все-таки з ним можна боротися. Ми зрозуміли це обоє. Я вкрала золото з податкової каси ще тоді, коли про тебе ніхто й не співав. Для нового притулку — для жебраків і сиріт… Я просто подбала, щоб у крадіжці золота запідозрили одного з управителів. Вони всі заслуговують шибениці.
Як уперто випиналося її підборіддя, коли вона знову обернулася до нього. Майже так само, як часом випинала його Меґі. Віоланта видавалася водночас і дуже старою, і дуже юною. Що вона наміряється чинити? Передати його батькові, щоб за обіцяну винагороду годувати бідних або нарешті купити Бальбулюсу досить пергаменту й фарб? Кожен знав, що навіть свою шлюбну обручку вона віддала під заставу, щоб купити йому пензлі. «Що ж, у такому разі годі знайти щось доречніше, — думав Мо. — Шкуру палітурника продають за нові книжки».
Один солдат і далі стояв одразу за його плечима. Два інші охороняли двері. Вочевидь то був єдиний вихід зі склепу. Троє. Їх лише троє…
— Я знаю всі пісні про тебе. Я звеліла записати їх. — Очі за скельцями окулярів були сірі й напрочуд ясні. Коли придивитись до них, з’являлося враження, що сили в них небагато. Ні, її очі не схожі на очі Змієголова, що були як у ящірки. Мабуть, такі очі мала Віолантина мати. Книжку, що містила смерть, зшито в кімнаті, де вона жила з малою бридкою донькою після того, як потрапила в неласку. Чи Віоланта ще пам’ятає ту кімнату? Безперечно.
— Нові пісні не дуже добрі, — розповідала вона далі, — але Бальбулюс надолужив цей ґандж своїми малюнками. Відколи мій батько зробив Миршавця господарем цього замку, Бальбулюс працює здебільшого вночі, і я завжди тримаю його книжки в себе, щоб їх не продали, як решту книжок. Я читаю їх, коли Миршавець бенкетує у великій залі. Я читаю вголос, щоб слова були гучніші за п’яний галас, дурнуватий сміх і плач Туліо, коли вони знову цькують його… І кожне слово сповнює моє серце надією, що ти коли-небудь стоятимеш у тій залі, поряд із тобою Чорний Принц, і ви переб’єте їх усіх. Одного за одним. А я тим часом стоятиму поряд, миючи ноги в їхній крові.
Віолантині солдати навіть оком не моргнули. Здається, вони звикли до таких слів своєї володарки. Віоланта ступила крок до Мо:
— Я посилала шукати тебе, відколи почула від людей свого батька, що ти заховався по цей бік хащі. Я хотіла знайти тебе раніше від них, але ти тямиш, як ставати невидимим. Можливо, тебе ховали феї та кобольди, точнісінько, як співають у піснях, а моховині гоїли твої рани…
Мо не стримався й засміявся. Якусь мить Віолантине обличчя дуже скидалося на обличчя Меґі, коли та переказувала йому свої улюблені оповідки.
— Чому ти смієшся? — Віоланта наморщила чоло, і з її ясних очей на Мо глянув Змієголов. Мортимере, стережися!
— Ох, я знаю чому. Думаєш, мовляв, це лише жінка, навряд чи більша за дівчинку, без влади, без чоловіка, без солдатів. Так, більшість моїх солдатів полягли в хащі, бо мій чоловік надто поквапився йти війною на мого батька. Але я не така дурна! «Бальбулюсе, — сказала я, — пусти чутку, що ти шукаєш нового палітурника. Можливо, таким чином ми приманимо Сойку. Якщо він такий, як розповідав Тадео, він прийде, щоб тільки побачити твої книжки. А потім, коли він опиниться в моєму замку, стане моїм в’язнем, як був колись в’язнем у Сутінковому замку, я запитаю його, чи допоможе він мені вбити мого безсмертного батька».
Віоланта здивовано підняла брови, коли Мо зиркнув на її солдатів:
— Не турбуйся!
