Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Вашому батькові вже недовго бути безсмертним. — Слова зірвалися з уст Мо, хоча насправді він не хотів казати їх. «Йолопе, — картав він себе. — Невже ти забув, перед ким стоїш, тільки-но щось у її обличчі нагадало тобі про доньку?»
А Віоланта засміялася.
— Отже, бібліотекар мого батька казав правду, — промовила вона так тихо, наче мертві могли підслухати. — Коли батько почав кепсько почуватися, він спершу гадав, ніби одна з його служниць отруїла його.
— Мортола. — Щоразу, вимовляючи її ім’я, Мо бачив, як вона піднімає на нього рушницю.
— Ти знаєш її? — Віоланта, здається, так само не хотіла вимовляти її ім’я, як і він. — Мій батько завдав їй тортур, щоб почути, яку отруту вона йому дала, а коли та не призналася, кинув її до в’язниці під Сутінковим замком, але одного дня служниця зникла. Сподіваюсь, умерла. Мабуть, це вона отруїла мою матір. — Віоланта провела рукою по чорній тканині свого вбрання, наче говорила про якість шовку, а не материну смерть. — Хай там як, невдовзі мій батько зрозумів, хто винен у тому, що в нього м’ясо гниє на кістках. Після твоєї втечі Тадео дуже скоро помітив, що книжка почала дивно тхнути. А сторінки понабрякали. Застібки давно вже кудись зникли, про них, мабуть, ти подбав, але тепер уже й дерев’яна оправа насилу могла втримати їх укупі. Бідолашний Тадео мало не помер з переляку, коли з’ясував, що сталося з книжкою. Тадео був єдиним, крім мого батька, хто міг брати її до рук і знав, де вона захована… Він навіть знав три слова, які там треба дописати! Будь-кого іншого батько одразу б убив за таке. Але він довіряв старому більше, ніж будь-кому іншому, можливо, тому, що Тадео багато років був його вчителем і часто захищав його, малого, від гніву мого діда. Хтозна. Тадео, звичайно, нічого не розповів батькові про стан книжки. За таку погану новину той одразу б звелів повісити свого колишнього наставника. Тадео потай закликав до Сутінкового замку всіх палітурників, що жили між хащею і морем, але жоден з них не міг допомогти йому, тож він, на пораду Бальбулюса, звелів оправити другу книжку, точнісінько таку, як твоя, і показував її батькові, коли той вимагав її. А батькові тим часом щодня ставало гірше. Про те знав уже цілий світ. Його віддих смердить, мов застояна вода, і він мерзне так, ніби білі жінки зовсім близько, ніби він відчуває їхню присутність. Що за помста, Сойко! Нескінченне життя з нескінченними стражданнями. Від цього відгонить учинком не янгола, а дуже кмітливого чорта. А ти хто — чорт чи янгол?
Мо не відповідав. «Не довіряй їй», — подумки казав він собі. А втім, його серце, хоч як дивно, казало йому щось зовсім інше.
— Як я вже казала, мій батько дуже довго підозрював тільки Мортолу, — вела далі Віоланта. — Через те він навіть забув шукати тебе. Але згодом один із палітурників, яких Тадео кликав на допомогу, виказав батькові, яка ситуація з книжкою, мабуть, сподіваючись, що батько винагородить його за цю звістку сріблом. Мій батько наказав його вбити — зрештою, ніхто не повинен знати, в якому стані його безсмертя, але про новину невдовзі говорили вже всі. Тим часом по той бік хащі навряд чи лишився бодай один живий палітурник. Шибениця стала карою для кожного, хто не міг вилікувати книжку. А Тадео батько ув’язнив у підземній в’язниці під Сутінковим замком. «Щоб твоя плоть гнила не менш повільно, ніж моя», — мабуть, казав йому. Не знаю, чи Тадео ще живий. Це старий чоловік, а в’язниця Сутінкового замку вбиває навіть молодих.
Мо відчув нудоту, як і тоді в Сутінковому замку, коли він, рятуючи Резу, Меґі й себе, оправив книжку з чистими сторінками. Вже тоді він здогадувався, що виміняв своє життя на життя багатьох інших людей. Бідолашний полохливий Тадео. В Мо перед очима постала картина, як старий сидить у камері без вікон. Побачив він і палітурників, обвислі постаті, що похитуються високо в повітрі… Мо заплющив очі.
— Бачиш. Точнісінько, як співають у пісні. «Співчутливе, як ніяке інше, б’ється серце в його грудях». Тобі шкода, що інші люди були змушені загинути за тебе, за твої вчинки. Не будь дурнем. Мій батько любить убивати. Якщо не палітурників, то повісив би когось іншого! Зрештою аж ніяк не палітурник, а один алхімік дібрав способу врятувати книжку. Мабуть, то дуже неприємний спосіб, і він не може надолужити вже заподіяну шкоду, але книжка принаймні не гниє далі, і мій батько шукає тебе тим завзятіше, що й досі вірить, ніби тільки ти можеш зняти накладене на нього прокляття, так вправно сховане між чистими сторінками. Не чекай, щоб він знайшов тебе. Піди йому назустріч! Дій разом зі мною. Ти і я, Сойко, його донька і розбійник, що одного разу вже перехитрував його. Ми можемо стати згубою для нього! Допоможи мені вбити його. Вдвох буде неважко!
Як вона дивилася на нього — зі сподіванням, мов дитина, яка щойно висловила своє найпотаємніше бажання. Ходи, Сойко, нумо вб’ємо мого батька! «Що треба заподіяти доньці, — думав Мо, — щоб пробудити в ній таке бажання?»
— Сойко, не кожна донька любить свого батька, — мовила Віоланта, немов прочитала, як часто вдавалося Меґі, його думки. — Твоя донька, мабуть, любить тебе, а ти її. А мій батько вб’є їх — твою доньку, твою дружину, всіх, кого ти любиш, а вже наприкінці й тебе. Він не дозволить, щоб ти й далі виставляв його на посміх підданим. Він знайде тебе, навіть якщо ти й далі ховатимешся так вправно, як лис у норі, бо власне тіло нагадує йому з кожним подихом, що ти заподіяв йому. Шкіра пече йому від сонячного світла, а його кінцівки так роздуло, що він уже не може їздити верхи. Навіть ходити йому важко. Він день і ніч вимальовує в уяві, що можна заподіяти тобі і твоїм рідним. Він звелів Свистунові написати пісню про твою смерть, таку страхітливу, що кожен, хто почує її, начебто вже не може спати, а невдовзі й пошле Срібноносого, щоб він співав її тут і ловив тебе. Свистун давно чекав на цей наказ і знайде тебе. Твоє співчуття до бідних правитиме йому за приманку. Він уб’є таку силу людей, що їхня кров зрештою виманить тебе з лісу. Тож коли я допоможу тобі…
Віоланту перервав голос
