Межовий лицар - Джордж Мартін
«Вже знімаю, Ваша Високість.» Рейман взявся двома руками за шолом і потягнув. «Пейт, допоможи мені.»
Сталевий Пейт приніс стілець для сідлання коней. «Шолом погнуто ззаду, Ваша Високість, з лівого боку. Він прогнувся аж за латний комір. Хороша сталь, якщо зупинила такий удар.»
«Булава мого брата, скоріш за все, прохрипів Бейлор. «Він сильний.» Принц поморщився. «Це… дивні відчуття… Я…»
«Ось він і пішов.» Пейт підняв розтрощений шолом. «Боги милосердні. О боги, боги… допоможіть…»
Данк побачив, як щось червоне випало з шолома. Хтось закричав, пронизливо і жахливо. Високий принц в чорній броні похитнувся на фоні сірого неба, принц, в якого була лише половина черепа. Було видно червону кров та білі кістки, і ще щось. Щось сіро-синє і м’яке. У Бейлора Зламаного Списа був дивний стурбований вираз обличчя. Він підняв руку і легенько торкнувся двома пальцями своєї потилиці. А потім він впав.
Данк піймав його. Кажуть, він кричав «Піднімайся!» Як тоді, в бою, він командував Грому. Але він цього не пам’ятав, а принц так і не піднявся.
17
Бейлор з Дому Таргеріенів, принц з Драконового Каменю, Рука Короля, Захисник Королівства, спадкоємець Залізного Трону Семи Королівств Вестероса знайшов свій спокій в погребальному вогні на подвір’ї Ешфордського замку, що на північному березі річки Коклсвент. Інші великі Доми можуть хоронити своїх мертвих в темній землі чи топити їх в холодному зеленому морі, але Таргеріени були крові дракона, їхній кінець повинен бути в полум’ї.
Він був найкращим лицарем своєї епохи, і дехто вважав, що він повинен був бути одягнутий в броню з мечем в руках. Та зрештою, переважило бажання його батька, а Дейрон ІІ був миролюбною людиною. Коли Данк проходив повз похоронні ноші Бейлора, принца було одягнуто в чорну оксамитову туніку з вишитим червоними нитками трьохголовим драконом. На шиї в нього був золотий ланцюг. Меч в піхвах лежав поруч, але голова була в шоломі. Тонкому золотому шоломі з відкритим забралом, щоб люди могли бачити його обличчя.
Валарр, Молодий Принц, чергував біля похоронних нош свого батька. Він був нижчою, тонкішою та красивішою копією свого батька, без двічі зламаного носа, який робив Бейлора більше схожим на звичайну людину, аніж на монарха. Волосся у Валарра було каштанове зі срібним пасмом. Його вид нагадав Данку про Ейріона, але він знав, що так думати не справедливо. Волосся Егга знову відростало таким як і у його брата, а Егг був хорошим хлопчиною як для принца.
Коли він зупинився, висловлюючи незграбні співчуття, перемішанні з подякою, принц Валарр подивився на нього своїми холодними голубими очима і промовив, «Моєму батьку було всього тридцять дев’ять років. Він мав стати визначним королем, найвизначнішим з часів Ейгона Дракона. Чому боги забрали його, а залишили вас?» Він похитав головою. «Йдіть звідси сір Данкен, йдіть.»
Позбавлений слів, Данк закульгав із замку, до свого табору біля зеленого ставка. У нього не було, що відповісти Валарру. Не було в нього відповідей і для своїх запитань. Мейстри та кипляче вино поставили його на ноги, рана заживала чистою, хоча йому залишиться глибокий зморщений шрам між лівою рукою та соском. Він не міг думати про рану, не згадуючи про Бейлора. Він врятував мене раз своїм словом, а раз своїм мечем. І ось він мертвий, а я стою тут. Що це за світ, в якому видатний принц помирає, щоб межовий лицар міг жити? Данк сидів під в’язом і похмуро дивився на свої ноги.
Коли четверо солдат в королівських лівреях з’явились цього ж дня в його таборі, він був впевнений, що вони прийшли сюди по його голову. Занадто кволий та змучений щоб тягнутись до меча, він прихилився до в’яза і чекав.
«Наш принц хотів би з вами поговорити.»
«Який саме принц?» обережно спитав Данк.
«Ось цей принц,» почувся різкий голос, до того як командир встиг відповісти. Мейкар Таргеріен вийшов з-за в’яза.
Данк повільно піднявся на ноги. Чого він хоче від мене тепер?
Мейкар кивнув і охоронці зникли так само раптово, як і з’явились. Принц довго вивчав його, потім розвернувся і підійшов до ставка, дивлячись на своє відображення в воді. «Я відіслав Ейріона в Ліз,» раптом сказав він. «Можливо, кілька років у Вільних Містах змінять його на краще.»
Данк ніколи не був у Вільних Містах, тож він не знав, як відповісти на це. Він був радий, що Ейріона не буде в Семи Королівствах, і він сподівався, що той ніколи не повернеться, проте це були не ті слова, які можна сказати батьку про його сина. Він мовчав.
Принц Мейкар повернувся до нього. «Деякі люди казатимуть, що я хотів вбити свого брата. Боги знають, що це неправда, але я буду чути цей шепіт до кінця своїх днів. Це була моя булава, що нанесла смертельний удар, тут сумнівів немає. Єдині противники, які були у нього в тому бою крім мене — це три Королівських гвардійця, чиї клятви забороняли їм робити щось більше, аніж просто захищатись. Отже це був я. Дивно, але я не пам’ятаю удару, який проламав йому череп. Це милосердя чи прокляття? Напевно, й те, й інше.»
З того як він подивився на Данка, здавалось що принц чекав відповіді. «Не можу сказати, Ваша Високість.» Можливо, йому слід було ненавидіти Мейкара, але натомість, він співчував цій людині. «Ви завдали удару, мілорд, але це був я, через кого помер принц Бейлор. Я вбив його теж, так само як і ви.»
«Так,» визнав принц. «Ви також будете чути цей шепіт. Король вже старий. Коли він помре, Валарр зійде на Залізний Трон замість свого батька. І кожного разу, коли буде програно якусь битву, чи не зібрано якийсь врожай, дурні повторюватимуть, Бейлор би не допустив цього, але межовий лицар вбив його.»
Данк знав, що це правда. «Якби я не бився, ви б відрубали мені руку. І ногу. Інколи, я сиджу під цим деревом і дивлюсь на свої ноги, і питаю — ну якби в мене залишилась лише одна, то що? Хіба варта моя нога життя принца? І двох інших життів обох Хамфрі? Вони теж були хорошими людьми.» Сір Хамфрі Хардінг помер від ран минулої ночі.
«І що відповідає вам дерево?»
«Нічого, з того що я міг би почути. Але старий, сір Арлан, вечорами любив казати, «Хто зна, що принесе нам грядущий день?» Він не знав цього, і ми не знаємо. Може… Може
