Крабат - Відфрід Пройслер

Він підвівся, застромив тесака за пояс, перевісив через рамено торбу й вийшов. Крабат із хлопцями потовпилися за ним. Тільки Майстер залишився стояти неначе прикипів.

Гроза вщухла. Над імлистим Козельбрухом засяяло сонце. Повітря було свіже, чисте, як вода в колодязі.

Капелюш ішов своєю дорогою, не оглядаючись. Насвистуючи, прямував мокрими луками до лісу. Кілька разів зблиснула на сонці його золота сережка.

— Розповідав же я вам, — озвався Андруш, — що за птиця цей Капелюш! Він би нічого злого не вчиняв, якби його пізнавали спершу, а не після всього…

Три дні і три ночі Майстер не полишав Чорної кімнати. Мірошниченки ходили навшпиньках. Вони були свідками його ганебної поразки і передчували недобрі часи для себе.

Четвертого дня надвечір, тільки-но вони сіли вечеряти, Майстер з'явився у наймитській.

— До роботи!

Здається, був нетверезий — від нього тхнуло вином. Змарнілий, блідий, зарослий, він стояв у дверях.

— Досить висиджуватися? Запускайте млин! Насипайте зерно в ковші! Молотимемо на всіх посадах! Ну, ворушіться, бо нагаїв скуштуєте!

Мірошниченки гарували цілу ніч. Майстер безперестану квапив їх, кричав, сварив, підстьобував лайкою, прокльонами, погрожував карою, не дав жодної перерви, ні миті, щоби перевести подих.

Коли, нарешті, почало світати, хлопці вже з ніг падали. Невдовзі Майстер відіслав їх спати і цілий день не турбував.

Та звечора все почалося спочатку. Майстер знову погнав їх на роботу, кричав, лаявся, і так до світанку. І все це повторювалося щоночі.

Не працювали лише вночі проти суботи. Вечорами по п'ятницях у них відбувалися заняття. Зібравшись у Чорній кімнаті та обернувшись у воронів, вони, знесилені, ледве трималися на жердині, декотрі від виснаження навіть засинали.

Майстра це не обходило. Що й скільки вони вивчать — їхня справа! Тільки раз, коли сонний Вітко упав із жердини додолу, Майстер безжально напустився на нього.

Віткові було найважче. Він іще ріс, набирався сили. Нічна праця виснажувала його більше, ніж інших. Міхал із Мертеном взялися навіть опікати його, а Ганцо, Крабат і Сташко, де тільки могли, кидалися йому на підміну. Але невдовзі з'являвся Майстер, і виручити товариша ставало неможливо.

Про Капелюша мови не заводили. Всі знали, що Майстер мститься їм, очевидцям його ганьби.

Настав вересень. У ніч молодика, як звичайно, прибув незнайомець із півнячим пером. Мірошниченки відразу стали до роботи. Майстер скочив на козли і, вхопивши батога, заходився цьвохкати ним у повітрі, а мірошниченки мовчки носили на спині мішки від фургона до млина, висипали те, що в них було, у ківш до мертвих жорен. Усе йшло, як завжди. Тільки Вітко десь перед другими півнями не витерпів, заточився під ношею, упав на півдорозі між возом і млином. Часто дихаючи, він лежав долілиць у траві. Міхал перевернув його горілиць, розірвав на грудях сорочку.

— Що трапилося? — підстрибнув на козлах Майстер.

— Ти ще питаєш? — заговорив Міхал, порушивши обітницю мовчати, коли приїздить незнайомець. — Шість тижнів щоночі гаруємо! Хіба хлопчина таке може витримати?

— Геть! — закричав Майстер і люто замахнувся батогом. Кінець його обкрутився навколо шиї Міхала.

— Облиш його!

Крабат уперше почув голос незнайомця. У тому голосі палахкотів жар і тріщав мороз. Хлопець відчув, як холод і полум'я пронизали його водночас. Прибулець подав знак Міхалові віднести Вітка вбік, потім вихопив у Майстра батіг і зіпхнув його з козлів.

Решту ночі Майстер працював замість Вітка. Міхал відніс хлопчину на тапчан.

Кінець року

Нарешті минули тяжкі, виснажливі ночі. Тільки близна від батога на шиї Міхала нагадувала хлопцям про Майстрову розправу. Мірошниченки знову працювали лише вдень, а денна робота забирала менше сил. Вечори тепер були їхніми, кожен віддавався улюбленому заняттю: той грав на губній гармошці, той розповідав бувальщини, той вирізав ложки. Все було, як раніше. Пухирі на руках висохли, натерті місця на спині та грудях зажили. Мірошниченки почали вчитися наполегливіше й успішніше. Усе, що Майстер вичитував із Чаклунської книги, вони запам'ятовували. Тільки Юро, відповідаючи, іноді затинався, забував — та що з нього візьмеш!

Було це відразу після свята Михаїла. Майстер послав Петара з Крабатом до Гоєрсверди купити солі та ще якогось краму. Він ніколи не посилав кудись одного мірошниченка, дуже рідко — двох. Мабуть, на те були причини, може, якісь там приписи.

На світанку вони запрягли воза й вирушили в дорогу. На Козельбрух упав туман, та коли вони виїхали з лісу, зійшло сонце і туман розсіявся.

Невдовзі прибули до Шварцкольма.

Крабат іще сподівався побачити канторку. Коли їхали селом, він роззирався навколо — та марно. Не побачив її серед дівчат, що стояли з відрами біля криниці. І біля тієї криниці, що на краю села, її також не було.

Крабатові стало сумно. Він так давно не бачив її! Ще з великодньої ночі! Може, пощастить йому на зворотному шляху? А краще взагалі не надіятися, то й розчарування не буде!

Його бажанню, проте, судилося збутись. Скупившись, вони по обіді поверталися назад. Він побачив її неподалік криниці на краю села серед зграї курей, що сокорили. В одній руці вона тримала солом'яну мірку, а іншою брала з неї зерно й сипала курам.

— Тю-тю-тю-тю!

Крабат упізнав її відразу. Кивнув їй головою легенько, щоби Петар не помітив. Канторка теж кивнула йому — так вітаються незнайомі. Здавалося, що для дівчини зараз важливіші кури, ніж вони.

Великий червонястий красень-півень клював зерно біля самісіньких її ніг. Крабат йому позаздрив. От би з ним помінятися місцями!

Цьогорічна осінь була затяжною. Набридливою, холодною, туманною й дощовою. В поодинокі сухі дні хлопці запрягали воза і їхали по торф на зиму. Решту часу вони проводили у млині, у клуні, в коморі, у стайні, в повітці. Кожен радів, знайшовши для себе роботу під дахом.

Вітко з весни дуже вигнався, але лишився худий, як дошка.

— Треба йому на голову покласти цеглину, бо він ростиме тільки вгору! — якось пожартував Андруш.

А Сташко порадив годувати його, як гусака для різдвяного стола:

— Щоб і тлущу нагуляв, і м'ясця наростив, а то як городнє опудало!

У Вітка вже руденький пушок під носом і на бороді вибився. Але він не помічав його. А Крабат помітив, бо спостерігав за новачком постійно. Йому кортіло достеменно знати, як дорослішають за рік на три роки.

Перший сніг цьогоріч випав пізно, в ніч проти святого Андрія. І знову неспокій охопив мірошниченків. Усі стали мовчазними, нестриманими, сварилися навіть через якусь дрібницю. Невдовзі й дня не минало, щоби хтось не кидався на когось у гніві з п'ястуками.

Крабатові спала