Крабат - Відфрід Пройслер

— Стійте! — кричить він до них. — Не підходьте! Тут трясовина!

Постаті зливаються в одну. І та одна далі рухається до нього, кидає йому мотузка з прив'язаною на кінці дощечкою. Крабат хапається за неї, відчуває, що його витягують із твані на тверде.

Це відбувається швидше, ніж Крабат отямлюється… Збентежений стоїть він перед своїм рятівником і хоче йому подякувати…

— Ет, дрібниці! — каже Юро.

Юро? Лише тепер Крабат помічає, що Юро його врятував.

— Якщо хочеш потрапити до Шварцкольма, краще летіти!

— Летіти? Як ти собі це уявляєш?

— Дуже просто! На крилах!

Юро враз щезає в тумані.

«Летіти!… Летіти на крилах!» — подумки повторює Крабат. Дивно, що це йому не спало на думку!

Перекинувшись вороном, що він робив щоп'ятниці, він розпрямляє крила й злітає в небо. Кілька змахів крильми, і він виривається з туману. Він летить до Шварцкольма!

Над селом світить сонце. Внизу, біля криниці, він бачить канторку: вона годує курей. Раптом його накриває чорна тінь. Пронизливий крик яструба, лопотіння крил, посвист… В останню мить Крабат встигає повернути круто праворуч. Яструб не влучив.

Крабат розуміє, що на карту поставлено його життя. Каменем шугає вниз, сідає серед табуна курей, ті, налякані, розбігаються хто куди. Тепер він біля канторки, у безпеці, прибирає людської подоби. Примружившись, дивиться в небо. Яструб зник.

Раптом біля криниці виростає Майстер. Гнівно простягає руку до Крабата:

— Іди за мною слідом!

— Чому? — дивується конторка.

— Він належить мені!

— Ні!

Одне лишень слово «ні», а прозвучало так, що їй увесь світ не заперечив би.

Вона обнімає Крабата за плечі, оповиває великою вовняною хусткою. Хустка м'яка, тепла, гріє, наче бурка.

— Ходімо! — каже вона. — Ходімо ж!

І вони йдуть разом, не озираючись.

Спроба втечі

Лише вранці помітили, що зник Мертен. Постіль не розстелено, покривало акуратно складено на краю тапчана, куртка й фартух — у тумбочці, під табуреткою — дерев'яні черевики. Ніхто не бачив, коли він пішов. На сніданок не з'явився.

Тоді всі кинулися шукати його, та марно.

— Накивав п'ятами! — підсумував Лишко. — Треба повідомити Майстра.

Проте Ганцо перегородив йому дорогу.

— Ти що — з місяця впав? Це — справа старшого!

Усі гадали, що Майстер, почувши новину, розгнівається й кричатиме, лаятиметься, проклинатиме втікача. Проте нічого цього не було.

Як розповів Ганцо хлопцям за обідом, Майстер поставився до повідомлення скоріш прохолодно. Він сказав: «У Мертена глузд за розум завернув!» На запитання: «Що робити?» — промурмотів: «Нічого! Сам повернеться!»

— Але від його погляду, — провадив Ганцо далі, — я весь похолов. Стою і думаю: зараз перетворюся на крижину. Хоч би з Мертеном усе обійшлося!

— З якого дива? — вигукнув Лишко. — Хто надумав тікати з млина, той знає, що його жде! То чого так хвилюватися! Він товстошкірий — усе витерпить.

— Ти впевнений у цьому? — спитав Юро.

— Аякже! — сказав Лишко ще й грюкнув п'ястуком по столу. Щоби ніхто не сумнівався.

Плю-х-х! Йому в писок вихлюпнувся з миски суп. Густий, гарячий, щойно з плити. Лишко завищав від болю.

— Хто? Хто це зробив? — закричав він, витираючи очі, щоки.

Було ясно, що це — витівка котрогось із хлопців. Лише простакуватий Юро не побачив у цьому нічого лихого і пошкодував за розлитим супом.

— Наступного разу, — сказав він, — ти, Лишку, не лупи по столу, або хоч не так сильно!

Сталося те, чого так боявся Крабат. Надвечір, як почало сутеніти, з'явився Мертен. Мовчки, понуривши голову, він став на порозі.

Майстер не лаяв на нього, не дорікав, а сказав:

— Ну що, нагулявся?! Мабуть, не сподобалося, якщо так рано причимчикував? Чи, може, щось інше змусило повернутись?.. Не хочеш розмовляти зі мною? Давно помітив, що ти рота не розтуляєш. Ну й не розтуляй, мені байдуже! Як і те, що ти тікаєш! Можеш іще раз спробувати! Хоч сто разів! Ще ніхто звідси не втік, і тобі, Мертене, не судилося!

Мертен стояв, наче скам'янів.