Крабат - Відфрід Пройслер
«Млин знову меле! Життя триває…», — подумав Крабат.
Із меливом вони упорались опівночі. Повернулися до спальні й побачили на Міхаловому тапчані хлопчину років чотирнадцяти. Він був маленький як на свій вік, і що всіх здивувало — обличчя мав чорне, а вуха червоні. Його обступили колом і з цікавістю розглядали. Крабат, тримаючи ліхтаря, світив на нього. Хлопчина враз прокинувся. Злякавшись білих привидів, стрепенувся. Крабатові здалося, що він знав цього хлопця. Але звідки?
— Не бійся нас, — заспокоїв його Крабат. — Ми — мірошниченки. Як тебе звати?
— Лобошем. А тебе?
— Крабатом. А це…
Але хлопчина перебив його.
— Крабатом? Я знав одного хлопця, якого звали Крабатом, але…
— Що — але?
— Але той був молодший.
І тут Крабат згадав.
— Ти малий Лобош із Маукендорфа! — вигукнув він. — А чорний, бо грав чорного царя!
— Так! Але це востаннє. Тепер я учень тут, у млині.
Хлопець сказав це з гордістю. Мірошниченки промовчали.
На сніданок Лобош прийшов у Міхалевому одязі. Він спробував змити з обличчя сажу, але вийшло не зовсім: у кутиках очей і навколо носа залишилися чорні плями.
— Пусте! — сказав йому Андруш. — У борошенниці за півдня ти станеш білим!
Хлопчина був голодний. Він наминав кашу, як добрий молотник. Крабат, Андруш, Сташко і Лобош їли з однієї миски.
— Якщо ти й працюєш, як їси, — всміхнувся Сташко, — то нам лишається байдикувати й посиденьки справляти.
Лобош запитально поглянув на нього:
— Я повинен їсти менше?
— Їж, їж! — заспокоїв його Крабат. — Набирайся сил. Вони тобі тут знадобляться. У нас голодний той, хто лінується їсти!
Лобош замість далі молотити, схилив набік голову й примруженими очима втупився в нього.
— Ти, мабуть, його старший брат.
— Чий брат?
— Ну, того, іншого Крабата! Я ж казав, що знав одного.
— Того зі Штімбруха, який потім дав драла від вас у Грос-Правітці?
— Звідки знаєш? — здивувався Лобош. І ляснув себе по лобі. — Бач, як можна дати чуха! — вигукнув він. — А я тоді гадав, що ти від мене на півтора-два роки старший…
— На всі п'ять, — уточнив Крабат.
У цей момент до наймитської ввійшов Майстер; мірошниченки, зіщулившись, принишкли.
— Хлопче! — він підійшов до новачка. — Для початку ти забагато базікаєш! Прикуси язика!
Він перевів погляд на Сташка, Крабата й Андруша:
— Хай їсть кашу, а не просторікує! Втовкмачте йому це!
Майстер вийшов, гримнувши дверима.
Лобош ураз відчув, що ситий. Поклав ложку, понурив голову, втягнувши в плечі. А коли за мить підвів очі, то побачив, що йому навпроти Крабат киває головою, ледь помітно, але хлопець його зрозумів. Тепер він знав: у нього в млині є друг!
Не минула й Лобоша виснажлива праця в борошенниці. Після сніданку Майстер завів його до комірки.
— А чим він кращий за нас? — буркнув Лишко. — Ну, трохи ковтне борошняного пилу! Від цього ще ніхто не вмер.
Крабат не став йому перечити. Він думав про Тонду. Про Міхала. Якщо хочеш допомогти Лобошеві, не треба дратувати Лишка, навіть через дрібниці. Важливо не дати йому приводу для підозри!
Та зараз він не зможе йому допомогти. Крабат уявив собі Лобоша: зліплені повіки, забитий борошняним пилом ніс, а і кругом — біле курище. Він мете, мете, а сліду нема.
Крабат ледве дочекався обіду. Коли хлопці сходилися на обід, він майнув до борошенниці, скинув засув, відчинив двері.
— Виходь! Обід!
Лобош, скоцюрбившись, причаївся у кутку, обхопивши руками голову. Коли почув Крабатів голос, умить підхопився й з мітлою поплентався до дверей.
— Я не впорався, — майже прошепотів він, — хоча дуже старався, але потім кинув роботу й сидів. Як ти гадаєш, Майстер вижене мене?
— Ні, у нього немає причин, — заспокоїв його Крабат.
Він пробурмотів закляття, намалював у повітрі магічний знак. Борошняний пил у комірчині враз здійнявся, ніби його підхопив вітер. Біла видовжена хмарка прошуміла над Лобошевою головою, вихопилась із дверей і понеслася до лісу.
Тепер борошенниця просто блищала чистотою. Хлопець із подиву аж рота роззявив.
— А… як це ти?
Крабат не відповів, а лише сказав:
— Пообіцяй, що про це не розкажеш жодній живій душі! А зараз гайда обідати, твій суп холоне.
Увечері, тільки-но новачок Лобош ліг спати, Майстер покликав до себе мірошниченків і Вітка. Те, що рік тому, напередодні Свята трьох царів, сталося з Крабатом, тепер сталося з Вітком — його, за всіма цеховими мірошницькими приписами, перевели з учнів у мірошниченки. Ганцо і Петар ручалися за рудоголового.
Майстер лезом тесака провів по голові й раменах Вітка: «Як вимагає статут Гільдії мірошників…»
У коридорі на Вітка очікував Андруш із порожнім мішком. Його накинули на голову новоспеченого мірошниченка, щойно той вийшов від Майстра, і понесли до млинової зали для «перемелення».
— Будьте м'якосердими! — остеріг хлопців Ганцо. — Не забувайте, що він дуже худий!
— Худий чи тлустий, байдуже, — засміявся Андруш, — адже мірошниченко не якийсь там кравчик! Він повинен витримувати все! Братове, я правду кажу?
Вітка м'яли, викачували у борошенниці, бо того вимагав мірошницький звичай, але не так довго, як Крабата минулого року. Андруш припинив ритуал, Петар зняв мішка, Сташко посипав голову рудого мукою. Ще його на руках підкинули тричі й спіймали. Потім випили за здоров'я Вітка вина.
Воно було не гірше за торішнє. Проте веселилися хлопці не так буйно, як того разу. Усе через Мертена. Він, як і перше, мовчав увесь день: коли їли, коли працювали і коли «перемелювали» Вітка. Присів на краю борошенниці, байдужий, похмурий, незворушний.
— Гей! — крикнув Лишко. — Чого сидиш, наче тебе мішком з-за рогу прибили! — Сміючись, він простягнув Мертенові дзбан вина. — Випий до дна! Ти нас своїм кислим виглядом уже допік!
Мертен підвівся й мовчки вдарив по дзбану, розлив вино. Обидва, наче півні, стояли, налаштовані кинутися один одного. Мірошниченки затамували подих. Запала мертва тиша.
Раптом у коридорі пролунали кроки — слабкі, нерішучі. Вони наближалися. Усі, навіть Мертен із Лишком, подивилися на двері.
Крабат, що стояв найближче, відчинив їх.
На порозі з'явився Лобош. Він був у самій сорочці, вкрившись покривалом.
— Це ти, царю маврів?
— Я… Я! Я боюся! Мені самому там, на горищі, страшно. Хіба вам іще не хочеться спати?
На крилах
Ох і цей Лобош! Усім від першого дня до душі припав. Навіть Мертенові, хоча той це виражав не словами — то головою кивне,