Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Вічна ніч невблаганно долала Шукача. Ноги його втомилися від постійних спусків і підйомів. Все тіло нило. Він сподівався тільки на те, що печера має скоро скінчитися. Річарду здавалося, що він бреде по підземеллю вже цілу вічність. Він втратив будь-яке уявлення про час.
Кам'яні стіни зійшлися ближче. Гладка плита над головою пішла під ухил. Річарду знову довелося зігнутися, але стеля опускався усе нижче і нижче, і врешті-решт він змушений був стати на карачки. Холодну підлогу печери товстим шаром покривав вологий слизький бруд, віддаючий запахом тління. Вперше за довгий час поневірянь по підземних лабіринтах Річард відчув якийсь запах. Руки, занурені в смердючий слиз, відразу ж почали мерзнути.
Тунель ставав все вужче і вужче і незабаром перетворився в тісний лаз, нору, що прорили в скельній породі. Факел висвітлив маленький отвір, за яким панував повний морок. Річард не відчув особливого захоплення при думці про те, що доведеться повзти у цю кротову нору. Але у проході вже гуляв вітер, повітря стогнало, полум'я тремтіло і коливалося. Річард сунув факел в отвір, але не зміг нічого розгледіти: густа темрява ніби проковтнула жалюгідний вогник. Він витягнув факел, гадаючи, що робити, як бути далі. Мало того, що лаз лякаюче вузький і тісний, що зверху неймовірною вагою тисне плоска кам'яна плита, що рідкий слиз, вкриваючий підлогу, видає огидний сморід. Це все було б не так вже страшно. Головна біда полягала в тому, що Річард не мав ані найменшого уявлення, як далеко тягнеться ця діра і куди вона веде. Чи має вона взагалі кінець? Судячи з завивання вітру, лаз повинен вивести до виходу з печери, до короткохвостих гарів, до драконячого яйця. Але скільки часу доведеться витратити, щоб подолати цей останній відрізок шляху?
Річард позадкував. Може, в одному з решти залишених позаду гротів знайдеться якесь відгалуження, яке теж веде на поверхню? З іншого боку, на пошуки, швидше за все марні, підуть довгі години. Ні, не можна повертатися, він і так довго знаходився у володіннях вічної пітьми. Невблаганний холод підземелля висмокче з нього залишок життєвих сил, і тоді він залишиться тут навіки. Річарда пробрало тремтіння. Він повернувся до похмурого отвору і з наростаючим жахом втупився в темряву. Даремно він дав волю уяві.
Річард постарався подолати кошмари, які намалювала його уява. Він зняв з пояса чарівний меч і міцно стиснув у побілілих пальцях. Затиснувши в іншій руці чадний факел і пару запасних в'язанок очерету, Річард протиснувся в дірку. В ту ж хвилину його охопив панічний жах: відстань між підлогою та стелею було настільки незначною, що, здавалося, верхня плита всією вагою вдавлює подорожнього в рідкий бруд. Протягнувши руки прямо перед собою, вивернувши голову набік, він, звиваючись, поповз в глиб нори. Лаз став ще тіснішим і вужчим. Тепер Річард буквально вкручувався в дірку, з кожним ривком долаючи кілька дюймів. Холодний камінь все сильніше і сильніше здавлював груди, і незабаром Річард був уже не в змозі зробити глибокий вдих. Дим від факела потрапляв в легені, роз'їдав очі.
Тим часом лаз продовжував звужуватися. Річард рухав плечима, з зусиллям підтягував спочатку одну, потім іншу ногу, просуваючись при цьому всього на пару дюймів. Він відчував себе змією, яка намагається скинути шкіру. Тьмяний вогник факела висвічував лише неухильне зближення кам'яних стін. Попереду все тонуло в мороці. «Тільки б вибратися, — подумки повторював Річард, — тільки б протиснутися вперед і вибратися звідси». Тривога стискала йому серце.
Річард уперся носками черевиків в скелю, різко відштовхнувся і здолав невелику ділянку шляху. Цей ривок вклинив Шукача в ще більш вузьку щілину. Він спробував відштовхнутися знову, але не зрушив ні на дюйм. Розсердившись, Річард відштовхнувся сильніше, але марно: він як і раніше залишався на місці. «Застряг!» — Блискавкою майнуло в мозку. Річарда охопила паніка. Здавалося, холодні камені печери захопили в полон сміливця, якийнаважився порушити віковий спокій підземних глибин. Скеля обступила непрошеного гостя з усіх сторін, зловила в пастку і не бажала відпускати. Придавлений до підлоги, він ледве міг зітхнути. Річард з жахом уявив собі гору, яка знаходилася над ним, і всією непомірною вагою тиснула йому на спину. Збожеволівши від страху, він став відчайдушно звиватися в спробі відповзти назад і вирватися з пастки. Нічого не допомагало. Тоді він почав нишпорити рукою по каменю в надії відшукати упор і відштовхнутися, але й це виявилося марною тратою сил. Так, він дійсно застряг. Йому не вистачало повітря, серце шалено калатало про ребра, у вухах дзвеніло. Легені горіли, відчайдушно вимагаючи ковтка кисню. Річарду здалося, що його душать.
Очі наповнилися сльозами, страх здавив горло. Річард, що було сил, почав бити носками черевиків по скелі, роблячи відчайдушні спроби зрушити з місця. Марно. Він як і раніше не міг поворухнутися.
Річард згадав, як Денна мучила його, на всю ніч прив'язуючи руки до колодок. Тоді він відчував таке ж відчуття повної безпорадності. Неможливість поворухнути руками тільки посилювала наростаючий кошмар. Лице його покрилося холодним потом. Не тямлячи себе від жаху, Річард заридав. Тіло здригалося при кожному стогоні. Річарду почало здаватися, ніби скеля прийшла в рух, прагнучи сильніше стиснути його. Якби хтось зміг допомогти йому! Але в усьому величезному підземеллі він був один, і сподіватися не було на кого.
Річард застогнав і знову спробував відштовхнутися ногами від каменя. Йому вдалося просунутися на кілька дюймів вперед, що лише погіршило становище: його здавило ще сильніше. Річард зрозумів: один невірний рух — і величезна кам'яна брила остаточно розчавить його. Він був близький до істерики. Втрачаючи від жаху розум, він закричав, як поранений звір. Ехо відобразило і підсилило його крик.
— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.
Він знову і знову шепотів формулу посвяти, повністю віддавшись її мірному ритму. Відключившись від думок, страхів і турбот, Річард бездумно повторював одні й ті
