Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— А сказати вам щось? — наважився Богдан. — Квітки папороті немає. Бачили на звороті листя, такі, наче зернятка малесенькі? Спори називаються. Ото вони розсіваються і з них нова папороть росте. А квіток не буває.

У цей час з-за їхніх спин одізвався дуб голосом діда Оха:

— Якби тільки те, що очі бачать та вуха чують, був наш світ, то жили б у ньому самі жаби. Людина би інший пошукала.

Дядько і хлопець мовчки погодились і знову повкладалися на рядно. Хмиз під чиїмись ногами все ще тріщав, мертві вогні збігалися докупи і розбігалися в різні боки… Скарбошукачі все бубоніли і бубоніли. Нарешті, коли вони мало не впритул наблизилися до галявини, дід Ох не витримав. Він виліз з дуба і з'явився просто перед непроханими гостями.

— Грошики шукаєте? — лагідно спитав він остовпілих дядьків. — А вони не тут. Шукайте на тому краю лісу під кривою сосною, — і дід Ох знову зник.

— Певний знак! — разом зарепетували шукачі чужого добра і навпрошки рвонули через ліс.

— Що ж це ви, діду, — зі сміхом озвався дядько Яків, — дітей вчите, що обманювати негоже, а самі людей дурите. Адже ж нічого вони під кривою сосною не знайдуть.

— То вони самі себе дурять. Чули, що кажуть? — козак Мамай скарби під коренем дуба ховає. От же дурниця! Для Мамая найперший скарб — шабля, люлька та ще коник його бравий. А всяке там срібло-злото йому так потрібне, як у носі зуби… до того ж, Мамай ніколи нічого не забуває.

— То виходить, усі ці розповіді про скарби — то казочки якісь?

— Ні, чого ж… трапляються. От тільки всі ці, що зараз по лісу бігають, не знають, що біля кожного справжнього скарбу Скарбник на них чатує.

— Це що, наче сторож?

— Гірше, синку, гірше. От ти про чортів, напевне, чув не раз.

— Звісно, і чув, і читав. І бачив — у баби Франі на цапа обернутий.

— Так от, чорти різні бувають. Є такі, що просто людям капості роблять. Маленькі, великі. А є такі, що душу вимотують: продай та продай…

— Що продати?

— Та душу ж! От Скарбники саме з таких. Продай душу, а я тобі за неї скарб віддам.

— Тож виходить, що всі ці шукачі, які нам сон перебивали, так нічого й не знайдуть?

— Чого ж нічого не знайдуть? Грибів назбирають — то напевно. Добре, побалакали — і годі. Можна й спати. Вже ніхто не розбудить.

Таки й справді стало тихо. Щоправда, щось шаруділо і сопіло в кущах, напевне, миша якась… Баба Франя все ще не поверталася. І Вітько на зв'язок не виходив, певно, не мав, що казати. Богдан перевернувся з боку на бік, бо під рядном муляв якийсь корінець чи камінчик. Та-а-ак, це тобі не вдома на канапі. Вдома… що там удома?

І раптом як обпекло: це ж він уже третю ніч тут, у цьому світі! Якщо доба і тут триває двадцять чотири години, то завтра четвер. А в неділю з самого ранку батьки поїдуть до Кончі-Заспи у шкільний табір відпочинку, де він, Богдан, мав би бути ще з понеділка, причому, разом із Вітьком. І смиконуло ж їх обох залізти у комп'ютер. Батькам тоді ще сказали, що не потрібно їм із роботи відпрошуватися, щоб нас провести, ми вже дорослі, до автобуса біля школи самі дійдемо, а вони у перший же вихідний до нас із гостинцями нехай приїздять. Приїхали. Ми з Вітьком. Цікаво, як він там викручується, чому не поїхав, а залишився?

Отже, Богданові треба встигнути і до Чарівної брами, і до Кончі-Заспи. А раптом та розрив-трава і йому допоможе? Три дні залишилося, всього три дні.

Решта ночі пройшла без пригод. Уранці Богдан протер очі, поглянув угору і побачив на гілці дуба велику сіру сову, яка солодко дрімала. Богдан чхнув. Сова глипнула жовтим оком, злетіла на землю і, звісно ж, обернулася на бабу Франю.

— Ну й розбудив же ти мене, — поскаржилася вона. — Я тут за ніч так наліталась, аж крила гули. Дай, думаю, на гілочці передрімаю. Так не дали ж! То Яків хропів, то ти розічхався.

— Це не я хропів, а дід Ох, — озвався Яків. — Він, як у дерево ховається, завжди хропе — аж гай шумить!

Дід Ох виринув зі стовбура і додав свою версію:

— І я не хропів. То коник.

Оскільки коник таки був не зачарований, а звичайний, і сказати щось на свій захист не міг, на тому й закінчилося. Відтак після швидкого сніданку з учорашнім, але смачним кулешем почали збиратися в дорогу. Богдана не полишала думка, що треба встигнути повернутися у свій світ, бо інакше буде непереливки. Як