Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

Голос жінки у відповідь був схожий на тихий плюскіт води:

— Що ж ви, діти нерозумні, моєї сестрички не послухали? Я ж їй позаминулої ночі доручила вас остерегти. А ви до неї й озватися не зволіли.

— Вибачай, Марено-царице, — сказав дядько Яків, не підводячи голови. — Сама знаєш, що буває, як хто з Марою розмовляє. От я й думав, що то вона по мою душу прийшла.

— Ну, гаразд, — полагіднішав голос. — Куди ви йдете і що маєте робити, я знаю. Тому застерігаю: стоячої води не пийте, тільки джерельну чи річкову. Бо в стоячій дивіться, що робиться.

Марена простягла руку до води. Гладенька поверхня помутніла, потемніла — і з чистого озерця стало гниле болото, в якому ворушилося якесь гаддя, кумкали жаби, на поверхню спливали пухирі, й пахло од того болота ой як недобре!

Дорослі і Богдан вклонилися у бік Марени, а коли підвели голови, її вже не було.

— Дива, дива, — сказав дядько Яків. — Її сестричка Мара мало не щоночі під вікнами вештається, людей лякає, а саму царицю Марену мало хто й бачив. Навіть отак, у воді.

— Забув уже, голубе, — озвалася баба Франя, — що Морена-Моряна до людей лише двічі на рік виходить: у перший день весни та на Івана Купала. І то показується найчастіше лише тим дівчатам, які невдовзі мають заміж вийти і довге життя проживуть з коханим та з дітками. Це ж вона незабаром цвіт папороті запалить…

Богдан пам'ятав з уроків біології, що у папороті квіток немає. Але промовчав. У цьому світі, напевне, як хто захоче, то у нього й на вербі груші ростимуть.

Далі йшли мовчки, аж доки не почало темніти. Стали готуватися до ночівлі. Розпрягли коника, прив'язали до дерева, аби якась ласиця не здумала на ньому вночі кататися. Розстелили на траві велике рядно, поряд поскладали сакви. Наламали та позносили докупи побільше хмизу для багаття. А потім дядько Яків дістав з-за пояса маленький, як з'ясувалося, кістяний ножик і обвів по землі велике коло навкруг їхньої стоянки. Зобачивши цікавий Богданів погляд, пояснив:

— Ніж — свячений, тому коло — заворожене. Боно нас для усякого гаддя невидимими робить. І саме — як стіна. Не те що відьмак якийсь, а й сам Вій не переступить. Тож лягай спокійно і спи. Завтра день важкий.

— Це той Вій, про якого ми у школі проходили?

— Не знаю, хлопче, як у вас у Києві, а у нас кожна дитина і без школи про Вія знає. Той самий, той самий! Він такий у світі один.

— А правда, що він поглядом убиває?

— Можливо, й правда. І взагалі, запам'ятай раз і назавжди: всій нелюді й нечисті намагайся в очі не дивитися, бо вбити не вб'є, а кепсько зробить.

— Та годі вже хлопця на ніч лякати. Ви тут спіть собі, — втрутилася баба Франя, — а я трохи політаю. Подивлюся, де, що і як…

Вона миттю обернулася совою, підбадьорливо ухнула і злетіла у темне небо.

Дядько Яків заснув майже одразу, а Ох сів під стовбуром дерева, притулився до нього — і зник! Тільки костур залишився.

Спати Богданові не хотілося. Але він уже зрозумів, що саме вночі Вітькові легше «пробити» до нього віконечко. Отож, він ліг і приготувався до «сеансу зв'язку». Та зосередитися йому не вдалося. Бо спочатку щось почало тріщати в кущах, а потім між деревами замерехтіли якісь дивні вогні. Так, наче хтось зовсім маленький ніс лісом у руці смолоскип. Синювате полум'я обминало дерева, то наближалося до галявини, то віддалялося. Часом два вогники сходилися докупи, зливалися в один, більший, знову розділялися і розходилися в різні боки.

Віддалік чулися голоси:

— Де вогонь блимає, то так і знай, що там гроші є. Як блимає, значить, гроші перечищаються. Вони тричі на рік перечищаються: під Новий рік, на Великдень і на Івана Купала.

— Шукайте, де три дуби з одного кореня ростуть, — бубонів хтось другий, — то значить, що молодого дуба підкопано і під самий корінь скарб підсунутий. А знаєте, кажуть, то козак Мамай так скарби від поганців ховав. Заховає — та й забуде, куди ховав…

Це тривало досить довго, але коли віддалік затріщав хмиз, та так виразно, наче хтось ходив навколо них, Богдан не витримав і розштовхав дядька Якова. Дядько спочатку спросоння вхопився за меча, потім сів і протер очі.

— А-а-а, то мертві вогні, соколику. Лежи, дивись, а краще — очі заплющ. І не рипайся.

— Так ходить же хтось…

— Не все те, що сіре, — вовк. Не все, що в лісі ходить, — на нашу погибель. То бідолахи, які скарби шукають. Ще торік на Купала знайшли щось таке, на цвіт папороті схоже, відтоді й бродять щоночі. Все думають, що квітка їм на казкові скарби вказала. Але не можуть згадати, де саме. Отак і бродять цілий рік. На зиму вгамовуються, а тільки-но сніг зійде — знову за своє.

— Так що, дядьку, знайдуть вони те, що шукають? Хоч колись?

— Можливо, й знайдуть. Скарби. А можливо, й погибель свою. Он мертві вогні вже їх шукають, заманюють. Підеш за таким вогником — і не повернешся ніколи. А цвіт папороті? Що я тобі, Богдане, скажу, всі про нього знають, а ніхто не сказав, що бачив. І ще подейкують, що він просто так у руки не