Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— А як знову Змій налетить? — запитав Богдан.

— У нього хоч і три голови, а розуму і на одну не вистачає. Йому до лісу — зась! Тут інші сили володарюють. Він нас над полем чекає. А ми маленький гак дамо — отією стежкою. А далі — вздовж струмочка до гаю. Біля струмка він нападати не наважиться, бо знає, що нас Марена під захист узяла. А в гаю й поготів. Бо там самі дуби. Святе місце. Навіть Той-що-під-землею-живе там влади не має.

Так і зробили. Йти понад струмком було навіть приємно, бо від нього віяло прохолодою. Сонце, наче жаліючи дядька Якова, заховалося за хмарину. Навколо в лугах, скільки око сягало, не було видно нічого підозрілого. Щоправда, шаруділо у невисоких очеретах, але мало що там живе… аби не коркодим.

Гай виринув перед ними десь через годину ходи. Такі величезні дуби Богдан досі бачив лише раз у житті — у заповіднику на острові Хортиця, куди минулого року возили на екскурсію весь клас. Він так і сказав.

— Хортиця? — здивувався дід Ох, — щось ти плутаєш. Немає там дубів. Але думка хороша. От закінчимо цю справу, пощу з чумаками, обов'язково на Хортиці дубок посаджу. Ще й пошепчу, аби швидше ріс.

Дядько Яків, який увесь час мовчав, уже біля самого гаю промовив:

— Я думав, то мені від рани ввижається, а тепер бачу, що ні. Отой шуліка, що вже з годину над нами кружляє, — то не шуліка. Не в той бік кружляє. Мав би за сонцем, щоб очі не сліпило, а він — навпроти. Чи то не Сіверський чаклун, діду? Кажуть, навіть тамтешній князь ворожбою бавиться. І то не завжди доброю.

— Кому ж нею бавитись, як не князям. Їм же не орати, не сіяти. Але це не Сіверський, ти трошки сплутав. Сіверський князь на лютого вовка вміє обертатися і назад у людську подобу. А на птаха — то, кажуть, Путивльський полюбляє. Але тільки на сокола. Бо дуже до соколиного полювання охочий. А це, Якове, ти сам сказав, шуліка. Знову-таки, щось не наше.

— А можливо, це з тих земель, що за Кривицькими лежать, понад холодними морями? Прийшлі розповідали, що у тамтешніх лісах дуже дивні люди живуть. Наче і не зовсім люди, чудні такі. Кажуть, то все, що залишилося від народу, який до нас на землі жив. Можливо, то їхня ворожба.

— А ви шуліці на хвоста солі насипте, аби легше впіймати, та в самого й попитайте, чий він, — уїла Оха баба Франя. — Бо поки ви теревені правите, він усе літає та й літає…

— Якби не рана, стрілив би я його зараз, — поскаржився дядько Яків.

— Занадто високо. І твій самостріл не дістане. Ходімо до гаю, бо хто знає, на що ще ця пташечка обернеться. Мене колись, як молодим був, один такий у воду загнав. Я горностаєм прикинувся, аби через Орду прослизнути, а він із висоти таки видивився. Добре, що річка поряд була. Ледь добіг і вже там на окуня обернувся. Хоча і цей вимок добряче, бо не розрахував: об воду вдарився і чарівну подобу стратив. А вони, поганські ворожбити, чогось води не люблять і на рибу обертатися не вміють. Крику було! А я до ночі під корчем сидів.

Отак з розмовами і спогадами увійшли до дубового гаю.

— Отут нас ніякий Змій не дістане. Бо то священний гай, — пояснив Ох, — у кожному дубі душа волхва живе. Це у звичайних людей душу або Той-що-над-нами забирає, або Той-що-під-землею. А волхви залишаються на землі в отаких деревах. Хоча, хто знає, боюсь, що та чужа ворожба може і сюди десь прослизнути. Змій чи вовкулака не прорвуться, а от якась дрібнота…

На цім слові дід Ох, як молодий, різко відскочив убік, а потім кілька разів сильно опустив свого костура на щось у траві. Те «щось» заверещало, засичало — і затихло.

— Дай-но мені свого меча, Якове! — попросив Ох. — Тільки не кажи «я сам». Рано тобі ще, рана не загоїлася.

Дід Ох вийняв меча з піхов і обережно підняв ним із трави коротку чорну гадюку з перебитим хребтом.

— Пізнаєте? Ні? Отож, у наших гадюк голова, як у ящірки, а в цієї — як у жаби. Ширша тулуба. І розмальована інакше.

— Це що, теж чужий характерник? — не своїм голосом запитав Богдан, який збирався сісти перепочити саме на те місце.

— Та ні, синку. Їхній характерник нам на очі не трапляється, може й узагалі не втрапити. Він здаля отаких потвор насилає. Вона б свою справу зробила і зникла. Чи отой шуліка — літає, та й літає. Хто там до нього придивляється.

— Хай собі літає. А ми його обдуримо — як тоді, в лісі, — сказала баба Франя і сягнула рукою в сакви. Богдан думав, що вона знову витягне якусь чудодійну травичку, та на світ Божий з'явився спочатку добре знайомий казан для кулешу, а потім — полотняна торбинка з пшоном.

— Ми ж тільки-но снідали… у тому лісі! — аж застогнав Богдан.

— Так то було в тому лісі. А це — в цьому. І потім, Якову все ж полежати треба. Щоб ми його рану не розтрусили. Тож збирай хмиз.

— Та в мене ще вчорашній куліш отут стоїть, — показав Богдан. — Самі ж казали — добре наїдайся. Я й наївся. А тепер знов…

— А ти пострибай,