Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко

Перехід

Місто тисячі харчевень було останнім людським поселенням на нашому шляху. Тільки-но караван перевалив через горби, потяглася безлюдна дика місцевість. Величезні птахи кружляли над подорожніми, кожен завбільшки з невеликий літак. Опівдні їхні крила раз по раз затуляли сонце, та це ще півбіди: птахи кричали так пронизливо й тужливо, неначе їх смажили і їли просто там, у піднебессі.

— Гарольде? Може, у них щось болить?

— Вони здоровіші за нас із тобою!

— Тоді чому так кричать?

— Порода така. Похоронниками звуться.

Я скоса глянула на небо. Похоронники металися, сплескували крилами, то каменем падали вниз, то шугали у височінь. Їм явно подобалося знущатися з нас.

— Гарольде? Може, розігнати їх?

— Накажуть — розженемо, — поважно відповів він.

Але наказу не було. Птахи поволі відстали самі по собі. У мене на душі полегшало, однак ненадовго: тепер навколо запала тиша, як під подушкою. Ані шелесне листя. Не дмухне вітерець. У низинах кублився туман. Коні ступали по траві безшумно, тільки десь у хвості колони, в обозі, глухо дзенькнув дзвоник.

Мені знову захотілося додому. Подумати лишень: поки я тут воюю, там завмерли в повітрі сніжинки, а ще тролейбуси й машини, і мама завмерла у себе на роботі перед екраном комп’ютера, навіть екран не мерехтить…

Сподіваюся, із нею нічого не станеться, поки я тут. З ними усіма без мене нічого не станеться?

-Гарольде… А яка доля у тих міст і країн, звідки пішло Королівство?

— Живуть собі. Деякі краще, деякі гірше… Оберон… його величність каже, що з часом такий світ може страшенно розростися, підкорити небо й землю, а потім побудувати величезний летючий будинок і полинути до зірок.

— Гарольде, — у мене раптом пересохло в горлі, — а Оберон не казав…

— Не Оберон, а його величність!

Я не стала з ним сперечатися. Ударила п’ятами по пружних боках мого Сірого, той поскакав швидше, перейшов на рись (мене почало трясти й підкидати) і скоро опинився в голові колони.

Крокодилокінь Оберона (це чудовисько називалося ніжно — Фіалк) плив над дорогою, ледве торкаючись її широченними волохатими копитами. Стражники покосували на мене, однак пропустили до короля. Поряд із Фіалком ішов коричневий кінь принца, вкритий попоною так, що було видно тільки хвіст і голову.

Батько й син розмовляли. Я зрозуміла, що знову з’явилася невчасно. Принц сидів у сідлі бурячковий, дуже ображений — так виглядала наша відмінниця Фролова, коли новий математик вліпив їй трояка за самостійну…

У руках у короля був його новий посох — чорний, ніби смоляний, із набалдашником у вигляді кострубатого деревного коріння.

Оберон відчув моє наближення. Глянув через плече:

— Добридень, Ліно. Що скажеш?

Він говорив спокійно й привітно, як завжди, проте мені все-таки здалося, що в його голосі нема колишньої доброти.

— Ви зайняті? — запитала я і поспішно додала: — Ваша величносте.

Оберон посміхнувся.

— Уяви, що під час битви офіцер приходить до полководця: «Вибачте, ви не зайняті? Ні? А мені здалося… Я тільки хотів сказати, що ворог прорвав лівий фланг і армія безладно відступає…»

Я зашарілася. Звичайно, моє запитання було дурним, та навіщо ж наді мною підсміюватися у присутності принца?

— Не ображайся, — Оберон поманив мене пальцем, сірий кінь правильно витлумачив його жест і майже порівнявся із зубастим Фіалком. — Мені здається, що відучора ти якась… не така. Що тебе тривожить?

Принц не дивився на мене — оглядав горизонт. Обличчя його було відчужене — мовляв, зраджуй мене, не зволікай.

— Ні, ваша величносте. Тобто я трішки хвилююся, все-таки перехід кордону…

Король здивовано звів брову. Я збрехала, він це зрозумів. Принц, як і досі, поглядав удалечінь. Неїжджена дорога, поросла травою й кущами, вела вперед і вперед і зникала за горбом. А попереду стояли хмари щільною чорною стіною.

Над караваном нависла зловісна тиша. Якби принц здогадався відстати! Я поговорила б з Обероном відверто… От безглузде становище! Заговорити — вийде, ніби я пліткарка та ще й ябеда. Не заговорити — отже, я брешу.

— Я хотіла тільки запитати… Наш світ — мій справжній… тобто рідний світ… можливо, у ньому теж колись було Королівство? А потім Королівство залишило його, світ розрісся, змінився, став таким, як тепер?

Крокодилокінь на ім’я Фіалк повернув до мене зубасту морду. Здивовано покосував карим оком: як ти, мовляв, здогадалася?

Принца не цікавили питання ні про що. Він не повернув голови.

Оберон усміхнувся.

— Знаєш… Не виключено. Може, і було таке королівство. Давним-давно. Уже ніхто до ладу й не пам’ятає.

— Ну, хтось пам’ятає, — сказала я, помовчавши. — Адже якби того Королівства не було, навіщо тоді я тут? Навіщо учуся чарівництву, замість того щоб сидіти вдома й дивитися телевізор?

Принц пожвавішав:

— Телевізор — це штука, яка показує картинки?

— Мені подобається хід твоєї думки, — серйозно сказав Оберон, не слухаючи сина. — Так. Мабуть, ти маєш рацію.

І він так це сказав, що на душі в мене знову запанував спокій. Нехай батько і син не завжди розуміють один одного, нехай із принцом пов’язана якась таємниця, проте Оберонові я можу вірити до кінця, що б там не було.

— Гори.

Король простягнув уперед свій чорний посох. Я послідувала поглядом, куди він показував…

Те, що раніше видавалося хмарами, насправді було неймовірними, дуже високими, вкритими снігом горами.

* * *

Ми розбили табір біля підніжжя трикутної скелі, схожої на вітрило. Тут скрізь було каміння, скелі стирчали всюди, як щербаті зуби. Стемніло вмить, ніби вимкнули світло. Я якраз займалася своїми справами в затишній місцині. Вибралася звідти, на ходу застібаючи штани, витріщившись у темряву — нічого ж не видно!

Постояла, покліпала очима, потроху зорієнтувалася. Багаття, розведені вартою і кухарями, світили тьмяно — економили паливо. Можна, звичайно, йти на світло, та де гарантія, що дорогою не втрапиш ногою в щілину, не впадеш у яму, не скалічишся?

— Гарольде? Гарольде, де ти?

У відповідь звідкись з’явився вітер, пробрав до кісток, а головне — приніс звуки. Дивні, нечіткі, моторошні.

— Гарольде? Допоможи мені!

Над королівським шатром раптом з’явився кружечок світла. Відразу стало видно і вози, і карети принцес, і саме шатро, і людей навколо…

І Гарольда. Він був зовсім поряд, із посохом напереваги.

— Кликала?

— Ну… заблукала….

— Ти пришелепкувата, так? «Допоможи мені» — це сигнал, що напали вороги!

— Я не знала…

— Тс-с-с…

Ми замовкли. Люди біля багать теж мовчали. Знову повіяв вітер. Крики… дзвін металу… Гуркіт… Крики…

Я вчепилася Гарольду в рукав.

— Що це?

— Луна, — відповів він пошепки. — Це ж кордон… Тут вітер носить відлуння всіх битв, які були на світі. Не зважай, це безпечно.

Тримаючись одне за одного, ми повернулися до воза, біля якого