Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
-Я сказав «вважається». Насправді все складніше… У Королівстві не може бути просто випадкових людей, роззяв чи перехожих. Ти — маг дороги. Мати Гарольда й кухарка, і нянька. Я — король. Людо — канцлер. Говард — комендант… А вони — принцеси. З них тільки одна родом із Королівства — Ортензія. Решта прийшли до нас іще дівчатками, босоніж, із вузликами за плечима, зі свідоцтвом на гербовому папері, що їхній батько — король далеких країн… Таким є звичай. Ми прийняли їх, і вони стали принцесами-нареченими, частиною нашого Королівства. Зрозуміло?
— М-м-м, — я чесно намагалася розібратися в усіх цих складнощах. — А що з ними буде згодом?
— Згодом, на новій землі, вони одружаться з кимось із місцевих. Споважніють, народять дітей і будуть частиною «грубого» світу.
— І я не бачитиму їх, якщо дивитимуся отак? — я приклала долоню до очей.
— Не бачитимеш. Та в цьому нема нічого страшного, просто «грубий» світ живе за своїми законами.
— А принц?
Оберон спохмурнів.
— Що принц? — перепитав він.
Я зніяковіла:
— Ну… чому він сказав тій жінці біля фонта ну, що він скрізь чужий?
Оберон досить довго мовчав.
— Ліно, — сказав він нарешті, — не хочу бреха ти… Можна, я поки що не відповідатиму?
Розділ одинадцятий
Нові обставини
До обіду я вправлялася з новим посохом, а Гарольд мене вчив. Чесно кажучи, толку було мало: мій наставник постійно забував, що речі, прості й зрозумілі для нього, для мене — нові й складні.
— Ну ти що, зовсім не думаєш? Чи ти навмисне це робиш?
Він гарячкував через кожну дрібницю. Якби не довіра Оберона, якби не слова, які король сказав мені вранці в шатрі, я не стрималася б і потягнула Гарольда посохом по ребрах. Ой лишенько! Це ж яке ангельське терпіння у шкільних вчителів, якщо вони день у день повторюють одне й те саме, одне й те саме, а коли кричать, то не безперервно ж. Хоч паузи роблять.
Нарешті мого наставника покликали у якійсь справі. Ми обоє зраділи: він — бо можна нарешті дати горлу перепочинок, я — бо від його крику вже дзвеніло у вухах. Гарольд пішов, і тренування заладналося: я подавала в небо сигнали, розтягувала над собою ледь помітну захисну сіточку, катала по землі маленький камінь, не торкаючись до нього. І чим більше пробувала — тим краще в мене виходило. Посох сам мене вчив: він був такий зручний, такий слухняний і легкий, немов Оберон разом із ним передав мені часточку своєї могутності…
Нарешті засурмили на обід.
У дворі готелю просто неба було накрито великий стіл. За ним сиділи слуги, конюхи, музиканти, стражники, єгері й кравці. Я йшла мимо, і кожен із них — кожен! — проводжав очима мій посох.
Я підійшла до столу, де ще були вільні місця. З посохом виникла заминка: лежачи у мене на колінах, він займав два стільці праворуч і ліворуч, а поставлений сторчма — норовив упасти. Урешті-решт, я пристосувалася: затиснула посох між колінами, поклала верхньою частиною на плече (набалдашник при цьому опинився набагато вище від моєї голови), і так, скособочившись, почала їсти.
Гарольд затримувався. Оберон обідав у себе в шатрі. Пройшов по двору Ланс, узяв зі столу скибочку хліба й, задумливо жуючи, відійшов. Мати Гарольда, веснянкувата, кругленька, дбайливо вибрала для мене якнайліпший шматочок:
— Після хорошої роботи — хороший обід, це вже закон, їжте на здоров’я…
Голодна ніби сто вовків, я змолотила дві порції, ретельно витерла руки серветкою і, усе ще тримаючи посох у всіх на очах (воно й зрозуміло — як таку довжелезну річ заховати?), попленталася на задній двір.
Я йшла й розмірковувала: братися за тренування одразу ж чи все-таки влаштувати собі «тиху годину»? Адже сите черево до навчання глухе, як казав наш фізик. А що як я залізу на сінник і півгодинки полежу?
І я вже остаточно вирішила влаштувати собі маленький відпочинок, коли з дверей готелю мені назустріч вийшов його високість принц. Вийшов і зупинився, задивившись так, наче я була не я, а чудасія якась.
— Добридень, ваша високосте, — привіталася я скромно.
— Ліно! У вас посох Оберона!
Сьогодні всі дивилися мені вслід із повагою, а принц, здавалося, був уражений до глибини душі.
— Так, — відповіла я ще скромніше. — Його величність віддав мені свій посох. Усе-таки, ви розумієте, час неспокійний, післязавтра кордон перетинати…
— Що ж ви зробили? Що вчинили? Батько ніколи нікому не виявляв такої довіри…
Знову довелося прикусити губу, щоб не розпливатися в дурнуватій посмішці до вух.
— Знаєте, я такий радий, що він дістався саме вам, — сказав принц щиро. — Якби батько довірив посох Лансові…
І він скорчив таку фізіономію, що відразу стало зрозуміло — старший маг дороги не заслуговує посоха за жодних обставин.
— У Ланса є свій, — сказала я, щоб хоч трошки дотримуватись справедливості.
— А знаєте, Ліно, — принцові, здається, збрела в голову ідея. — Ви вже обідали?
— Так. Щойно з-за столу.
— Тоді піднімемося до мене в кімнату, згода? Мені так подобається слухати розповіді про ваш світ…
Я сумнівалася недовго. Зрештою, мій план із тренувань на сьогодні вже перевиконано.
* * *
Я не давала королю обіцянки тримати в таємниці все, що почула на вранішній нараді. Проте інтуїція (а разом із посохом у мене, здається, з’явилася справжня інтуїція!) підказувала, що базікати не слід. Тим більше що в розповіді Ланса принц виглядав не найліпшим чином: спершу заартачився, доводячи свою незалежність, згодом плутався в мага під ногами, не даючи застосувати трасування віялом…
Я розповіла принцові, як влаштовані пилосос і парове опалювання. Він слухав уважно, а сам усе поглядав на мій посох і хитав головою, ніби ніяк не міг повірити у моє щастя.
— Ліно, — сказав він, коли я закінчила, — зізнайтеся, що ви зробили. Якщо батько дав вам посох — отже, щось було, щось дуже важливе…
— Нічого особливого, — сказала я, прагнучи здаватися незворушною. — Вчора ми з Гарольдом виступили вдвох проти цілої зграї розбійників. Гарольд був… е-е-е… йому було зле. Довелося мені брати його посох і відбивати атаку…
— І ви відбили?!
— Майже, — зізналася я. — У найскрутнішу мить з’явився Оберон, е-е-е, тобто його величність, і тропіки мені допоміг.
— Заздрю вам, — з гіркотою сказав принц. — Я б теж хотів бути магом дороги.
— Але, — пробурмотіла я невпевнено, — бути принцом теж непогано, еге ж?
Він потупив очі.
Післяполуденне сонце било у високе вікно, освітлюючи велику кімнату з безліччю дзеркал і гобеленів. Крізь його проміння я роздивлялася принца, не соромлячись — однаково він не бачив мого погляду. Раніше він здавався мені набагато старшим за Гарольда, я думала, що
