Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
Зараз він виглядав дуже сумним.
— Е-е-е… Ваша високосте?
— Ліно, — тихо сказав принц, — Ланс уже розповів вам, що я дурень і нездара?
— Ні, — збрехала я, не змигнувши оком. — Ланс просто… ну, він же доповідав королю про те, як на вас напали…
— Та хто напав?! — принц підвів голову. — Це безглузде непорозуміння. Спочатку Лансу всюди ввижається небезпека, і він не дає нам гуляти. Потім він з доброго дива вибиває у мене склянку… Розгромив харчевню, розполохав відвідувачів. Я ледве із сорому не згорів. Ти думаєш, він дозволив мені хоча б заплатити господареві за розгром? Спасибі, що не потяг мене за комір через усеньке місто! А потім, звичайно, переповів усе це батькові, як про вдало відвернутий замах. Ланс же у нас герой — якщо місяць минає без подвигів, він влаштовує провокацію, щоб похизуватися перед королем…
Я розгубилася. Принц говорив гірко й правдиво. І дивився мені в очі.
— Але ця жінка… — почала я.
— Жінка?! Він і жінку приплів? А я думаю, чому високості на мене вовком дивляться… їм нащо було розповідати?..
— Ви хочете сказати, що там не було жодної жінки?
Принц відвернувся. На його обличчі відбилася нудьга.
— Ліно… Може, батько заборонив говорити зі мною на цю тему, а я примушую вас порушувати заборону?
— Ніхто мені нічого не забороняв, — сказала я сердито. — Просто… Якщо Оберон довіряє Лансові, а Ланс дурень, треба ж сказати королю?
Принц посміхнувся.
— То йди кажи. Тільки відразу попрощайся з посохом. Бо коли я сказав королю, що Ланс — дурень і зрадник, він мене, рідного сина, ледь з Королівства не вигнав. Отак.
* * *
Я повернулася у свою кімнатку як чорна хмара. Поставила посох у куток, стягнула чоботи і як мішок упала на ліжко.
Лихо з цими штанами, застібками, металевим жилетом! Як добре було б зараз накинути махровий халатик і посидіти біля телевізора. Скільки часу я кіно не дивилася? Майже тиждень…
Ну чому мені цей принц по дорозі трапився? Усе так добре складалося… Нарада магів, Оберон… Хоча король і не відповів на моє питання, проте брехати не захотів! Він мудрий, упевнений, усе передбачає… А зі слів принца виходить, що він сліпець якийсь: Ланс обдурює, а король вірить йому більше, ніж синові. Хоча Людовік Тринадцятий теж вірив кардиналові Рішельє… І спеціальне поняття є — «сірий кардинал» — для людей, які обманюють короля, правлять замість нього, а король цього й не помічає…
Я сіла на ліжку. Мені необхідно було з кимось порадитися. От тільки з ким? З Гарольдом?
Я знову взулася, вийшла у двір і підійшла до господарських возів. Обід щойно закінчився, слуги порядкували біля бочок із гарячою водою, мили посуд, чистили столи, а мати Гарольда, підперезана фартухом, про щось сперечалася з головним кухарем. Здається, про те, що подавати на вечерю — перловку чи вівсянку?
— Пробачте, — втрутилася я в їхню розмову. — Ви не бачили Гарольда?
— Він у місті. — Жінка здула з лоба пасмо волосся. — Король його відправив із дорученням.
— Дякую, — сказала я, відійшла і замислилася, що тепер робити — дочекатися Гарольда чи шукати правди тут і негайно?
І я пішла, куди ноги несли. Вони принесли мене до шатра Оберона. Біля входу стояв, недбало відставивши спис, вусатий стражник у залізній кірасі.
Я його знала — Королівство маленьке, рано чи пізно з кожним познайомишся.
— Добридень, — сказала я так твердо, як тільки могла. — Мені потрібно терміново бачити короля.
— Король дуже зайнятий, Ліно, — відповів стражник, із цікавістю розглядаючи мій посох. — У нього нарада з комендантом і канцлером.
І не рушив із місця, продовжуючи загороджувати вхід.
Я відійшла.
За час походу я звикла, що до мене ставляться по-особливому й багато що дозволяють. І ось мені вперше дали зрозуміти, що Ліна Лапіна зовсім не центр всесвіту: Оберон зайнятий, і як би я до нього не рвалася — його величність не говоритиме з молодшим магом дороги…
А якщо я повинна повідомити щось дуже важливе?
Я огляділася.
Площа, на якій стояло королівське шатро, була такою великою, що на ній вільно вміщувалися відразу три фонтани. Біля одного з них прогулювався, роздивляючись навколишні дахи, Ланс.
Як завжди, він був зосереджений і похмурий. За його спиною погойдувався посох у довгому шкіряному футлярі. У правій руці Ланс тримав грифель, а в лівій — маленьку книжечку. Він креслив у ній щось, роззирався навсібіч і знову креслив — звіддалік можна було подумати, що старший маг дороги складає вірші.
Може, запитати в нього?
А як я дізнаюся, чи каже він правду? І чи не зашкодить це принцові? А Оберон не розгнівається?
Я тричі обійшла навколо шатра. Мені необхідно було набратися рішучості: щоразу моя сила волі натягалася, як пружина. Нарешті я вдихнула якомога більше повітря й попрямувала до фонтана.
Ланс стояв до мене спиною, я побачила листок у його книжечці, покреслений ніби начерками: лінія дахів… Череп дракона на горбі… Силует статуї з фонтана…
— Вибачте, будь ласка…
Він обернувся. У нього було таке незадово-лене, зарозуміле обличчя, що я позадкувала.
— Так, Ліно, — сказав він байдуже. Добре, що хоч не лаявся.
— Я хотіла запитати…
Він дивився на мене нерухомо, безпристрасно, і під цим поглядом у мене язик приклеївся до зубів. Коли я вже вирішила відмовитися від своєї витівки і втекти, Ланс раптом ступив крок уперед, узявся за посох Оберона, пересунув мою руку вгору по держаку:
— Зразу звикай до правильної хватки. Між набалдашником і правицею повинно поміщатися не більше одного-двох ліктів. Ти щось хотіла запитати?
— Я хотіла, — пробелькотіла я, дивлячись в його білясті очі, що були тепер зовсім поряд, — запитати… а що таке «трасування віялом»?
Він зовсім не здивувався.
Наступної миті його власний посох опинився у нього в руках. Ланс легко крутонув його на пальці. Щось зашипіло. На секунду ми опинилися в центрі шатра з дугоподібних вогненних цівок.
Посох завмер, мерехтіння припинилося, шатро зникло. Ми стояли в димному колі — там, де вогненні цівки торкалися бруківки, тепер догорали тріски, солома й інше вуличне сміття.
Злетіла над площею перелякана зграя голубів. Десь загавкав собака. Над водою у фонтані хмаркою піднявся туман.
— Здорово, — мій голос чомусь звучав дуже хрипко.
— Це все, про що ти хотіла дізнатися?
І я перестрашилася.
— Так, — сказала я квапливо. — Красно дякую.
