Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко

— Ти пропонуєш скинути її в прірву? — запитав Оберон серйозно.

— Я із самого початку казав, що її не можна брати, — принц зблід. — Вона істеричка й панікерка.

— Вона — частина нашого Королівства. Не все, що в Королівстві, — цукор.

Принц опустив очі.

— Що мені робити?

— Приведеш її до мене завтра вранці.

Я спробувала пригадати, хто з високостей — Ельвіра. Здається, та, що схожа на Мальвіну… Чи веснянкувата? А може, брюнетка, схожа на Зайцеву? Мені стало смішно: от би сюди Зайцеву з Лозовою, під ці чорні ялинки! Теж, мабуть, скиглили б і віщували всілякі біди…

Цікаво, Оберон її лаятиме? Чи зачарує, щоб намарне не витрачати часу?

Я пропустила доповідь начальника варти — втім, він більше хвалився, аніж доповідав. Мовляв, усі стражники віддані королю, всі бадьорісінькі й мають намір долати труднощі відважно і з піснею, ну й так далі. Сурмач, щоправда, кашляє — застудився, проте начальник варти віддав йому свій запас драконової смоли, яка, як відомо, бореться з кашлем, як дракон.

Потім слово отримав Ланс. Той знизав плечима, ніби кажучи: ну що вам ще розказувати?

— Панове, ми успішно перетнули кордон невідкритих земель. Концентрація зла навколо Королівства не перевищує звичного для цих місць фону. Сьогодні мною зупинено дві лавини середньої тяжкості, які, проте, були природним породженням фізичних законів, а не проявом чиєїсь злої волі. Поки підстав для паніки я не бачу. Стежте за засобами сповіщення — сигнал «магічна небезпека» залишається тим же — переривчастий промінь у небо. У мене все, ваша величносте.

— Чудово, — сказав Оберон. — До того як ми розійдемося, я хочу нагадати вам, панове, про одну дуже важливу річ. Тут, на невідкритих землях, Королівство виживе лише в тому разі, якщо буде неподільне. Спроба залишити службу в поході розцінюється як зрада й карається смертю… Сподіваюся, всі ваші люди знають про це?

Цікаво, що я цього не знала. Хоч я й не збиралася кинути службу в Оберона, а все-таки в животі у мене з’явився холодок.

— Що ж, панове, — закінчив Оберон і озирнувся на начальника варти. — Мені не треба перевіряти нічні дозори?

Той навіть поперхнувся від завзяття — звичайно, його величність може спокійнісінько спочивати у своєму шатрі, дозори надійні, недремні й змінюються кожні чотири години.

— Дякую за службу, — похвалив Оберон. — Панове, всі вільні, всі можуть іти спочивати…

Я не втрималася й позіхнула, прикривши рота долонею. Гарольд, побачивши це, заразився і теж позіхнув. Оберон щось шепнув йому на вухо. Гарольд здивовано поглянув на нього. Потім кивнув і поплівся до виходу, не озираючись на мене.

— Гарольде, ти зовсім заснув?

Я поквапилася за ним, проте Оберон м’яко перехопив мене за плече:

— Ліно… Залишся.

Опустилася запона шатра за начальником варти, котрий вийшов останнім. Ми з королем залишилися вдвох. Я запитально глянула на нього.

Оберон простягнув долоню над моєю головою.

— Оживи…

Р-раз!

Захотілося стрибати м’ячиком, бігати перекидьки, битися з кимось, скоювати подвиги… І літати! Ех, як мені захотілося літати!

Я не втрималася і підстрибнула. Ще і ще, а Оберон ані крапельки не змінився. Наче й не поділився зі мною цілою купою власних сил!

— Спасибі, — пробурмотіла я. — Е-е-е… ваша величносте. Я тепер точно не засну!

— Власне, спати тобі не доведеться, — майже винувато сказав Оберон. — Я збираюся взяти тебе з собою на розвідку. Що ти про це думаєш?

* * *

Фіалк не стояв, прив’язаний з іншими кіньми, не жував овес — він з’явився з темноти, молочно-білий, вільний, по-лебединому вигнув шию, зблиснув крокодилячими зубами. Каре око допитливо втупилося в мене.

— А де твій посох? — запитав Оберон.

Ой леле! Я була в такому захопленні від його слів про розвідку, що забула свою зброю в шатрі! Ганьба на мою голову!

Я чекала, що ось зараз він скаже: ну, коли ти так поводишся з посохом, я не візьму тебе з собою. Я була до цього абсолютно готова, проте Оберон тільки докірливо похитав головою:

— Іди й негайно принеси.

Я повернулася із посохом напереваги, захекавшись, з червоними від сорому вухами.

— Я більше ніколи його не забуду, чесне слово… ваша величносте! — палко запевнила я.

Замість відповіді Оберон узяв мене попід пахви, легко підняв і всадовив у сідло. Я одразу ж підібгала ноги, бо Фіалку забажалося у цю мить розпрямити тонкі шкірясті крила. Коли Оберон скочив у сідло за моєю спиною, крокодилокінь склав крильця, і я коліньми відчула, які вони теплі, майже гарячі.

— Ти бачиш у темноті?

— Ні, — зізналася я.

Він підніс долоню до мого обличчя. Крізь щілинку між його пальцями я побачила світло — дерева й скелі ніби світилися зсередини, кожен камінчик виступав з мороку, але не відкидав тінь.

Оберон прибрав руку. Знову стало темно.

— Не бачу, — жалісливо сказала я.

— Це просто. Заплющ очі…

Я скорилася. Він легко притиснув мої повіки долонею.

— Уяви, що у тебе на лобі, трохи вище від перенісся, прожектор. Як у поїзда в метро.

Я засміялася. Надто вже кумедною видавалася тут, у невідкритих землях, у чужому дивному світі, згадка про метро.

— Ти не смійся, ти роби…

Я намагалася уявити себе поїздом. Вдалося майже відразу: останніми днями, тренуючись із посохом, я чудово приручила свою фантазію. От у мене зажевріла, засвербіла цятка на лобі…

Оберон прибрав руку. Я розплющила очі — навколо посвітлішало. Ну не зовсім, звичайно, а так, ніби на освітленій багатьма ліхтарями нічній вулиці. Тільки тіней не було, і все навколо скидалося на об’ємний малюнок.

— Вдалося?

Я озирнулася на Оберона. Борода його в нічному світлі видавалася сталевою, шкіра — мармурово-білою, а очі взагалі страшними — вони світилися зсередини, блідо мерехтіли зеленим.

— Ой, — я навіть здригнулася.

— Що?

— У вас очі… світяться.

-А в тебе, думаєш, ні?.. Ти ж застосовуєш нічне бачення.

— А-а-а…

Оберон просто з місця пустив Фіалка вчвал. Я вхопилася за сідло. Щоправда, на спині крокодилоконя було не так тряско їхати, як на моєму Сірому. Здавалося навіть, що Фіалк не торкається землі, а якщо й торкається її кошлатим копитом, то лише для годиться. Я пильно видивлялася навколо — праворуч від нас тягнувся кам’янистий пустир, зліва гойдав своїми волохатими лапами чорний ліс. Між деревами мені ввижалися спалахи, проблиски, чиїсь очі.

— Ондечки! Онде!

— Це птахи. Вони не посміють напасти.

— Нічого собі птахи — з такими очищами.

— Це дрібниці, Ліно. Справжня небезпека буде згодом. А поки що все спокійно. Ми ввійшли на територію нашого ворога, а він і носа не показує. З одного боку, це добре. З іншого — підозріло. Ніби чекає, щоб ми заспокоїлися, розслабилися, втратили