Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Злісно глянувши вбік, Норвежець вів далі:

— На щастя, я ладен прийняти будь-який виклик. І чим він буде складнішим, тим краще. Проте я маю напевне знати, куди зник мій об’єкт, а ви були останньою людиною, котра з ним розмовляла.

Тут незнайомець знову глянув на годинник і кивнув.

— Гадаю, ми можемо почати. Токсин уже засвоївся й починає діяти. Давайте почнемо зі звичайного запитання: куди зараз летить Гумбольдт. І якою є наступна мета його подорожі?

Губи професора затремтіли. Він і хотів би змовчати, та отрута в крові змушувала його говорити. Він тяжко задихав, стиснув кулаки, обличчя його вкрилося великими краплями поту. Проте всі зусилля були марними. Здавалося, ніби якась істота всередині нього тільки й чекає, щоб почати базікати.

— Париж, — остаточно здаючись, прохрипів Папастратос. — Вони летять до Парижа…

Париж, 22 червня 1893 року

Погода була такою, про яку тільки можна було мріяти в неділю по обіді. Люди цілими групами виходили на бульвари та у парки, сиділи за столиками в кафе. Повсюди сновигали екіпажі з відкритим верхом. Тут і там на бульварах можна було бачити художників — стоячи перед мольбертами, вони переносили на свої полотна всю красу цієї чудової днини.

Оскар зупинився, розглядаючи одну з майбутніх картин. Полотно, виконане у модній на той час манері, буквально вирувало барвами. Барвисте світло, барвисті тіні, барвисті будинки та дерева, забарвлені в різні кольори хмаринки. Зблизька це здавалося безглуздою мазаниною, і лише коли ти відступав трохи назад і злегка примружував очі, барви з’єднувалися, й картина ставала більш реальною та виразною, ніж сама реальність. Сюжети більшості подібних картин були цілком реальними й досить повсякденними: бульвари, вулиці, кілька будинків, квіти, групи дерев. Шарлотта спробувала розтлумачити йому, що справа тут не в сюжеті, а у зображенні взаємодії світла й предметів, проте Оскар її не слухав. Його більше цікавили атрибути художнього ремесла — олійні фарби, котрі віднедавна почали продаватися в тюбиках, пензлі, мольберти й етюдники. Повітря тут було буквально просякнуте запахом фарб, лляної олії та скипидару. От якби ще й картини були цікавішими…

— До чого ж нудна робота, — пробурчав юнак, стежачи за тим, як художник накладає на полотно одну кольорову цятку за одною. Увесь його витвір здавався суцільним нагромадженням тисяч різнобарвних цяток.

Шарлотта штурхонула його ліктем у бік.

— Ти страшенний невіглас! — накинулася вона на Оскара. — Ця манера живопису називається «пуантилізм». Нині вона є дуже модною. Ось поглянь, як окремі чисті кольори зливаються у пейзаж, якщо зробити крок назад. Як надзвичайно сяє світло.

— Краще б уже той хлопець зображував речі такими, які вони є, замість усіляких там оптичних фокусів, — заявив Оскар. — Реальність не складається з цяток.

— Та це ж не реальність, а живопис, бовдуре! Адже ти не замислюєшся, чи правдиві, а чи ні твої улюблені пригодницькі романи…

— Та їх, принаймні, читати цікаво. А це… ну, я навіть не знаю, як назвати. До того ж, мені не подобається, що ти весь час обзиваєш мене то бовдуром, то невігласом. Не такий уже я неосвічений селюк.

Оскар обурено розвернувся і пішов геть.

Шарлотта постояла секунду, не знаючи, що робити, й кинулася слідом за юнаком.

— Вибач мене! Я зовсім не вважаю тебе таким. Та говорити з тобою про сучасне мистецтво — просто якась кара. Ти не здатний відмовитися від своїх примітивних уявлень!

Дівчина погладила по голівці Вілму, яка дрімала в сумці в неї на плечі.

— Художник завжди має створювати щось нове й розсувати горизонти пізнання, а не думати лише про шматок хліба. Це стосується і вчених, між іншим.

— До речі, про хліб… — у Оскара забурчало в животі. — Я б не відмовився від чогось смачненького. Мені здається, що я нічого не їв тисячу років, а тут повсюди так гарно пахне!

— А як же еклер, котрий ти ум’яв півгодини тому? — Шарлотта усміхнулася. — Якщо так буде й надалі, то ти станеш гладким, як «Пачакутек».

— Можеш тоді прив’язати до моєї ноги мотузку й запускати мене в небеса, як повітряну кульку, — пробурчав Оскар. — Це буде справжнє видовище.

— Ми можемо зайти до бістро «Мадлен», — запропонувала Шарлотта. — Гумбольдт призначив нам там зустріч за годину. Правду кажучи, я також зголодніла. Самим живописом і свіжим повітрям ситим не будеш. — Вона лукаво підморгнула Оскару.

За чверть години обидва вже сиділи за столиком під парасолем на площі Клемансо, з цікавістю спостерігаючи за пожвавленим рухом на Єлисейських Полях і принагідно наминаючи апетитні багети з помідорами, шинкою та сиром. Еліза базікала з офіціантом, а Оскар нарешті отримав можливість із насолодою витягнути стомлені ноги. Він іще ніколи не ходив пішки так багато, як за останні три дні. Та це й не дивно: Париж — ніби повний по вінця мішок із різдвяними подарунками. Музеїв, храмів, парків і палаців, що зосереджені тут, набагато більше, ніж у будь-якій європейській столиці. Тут можна побувати на виставках, присвячених чому завгодно: будь-якій із галузей науки й техніки, військовій справі, історії, археології, живопису, скульптурі, декоративному мистецтву. В самому лише Луврі можна провести кілька місяців поспіль. У його східному розділі Оскару особливо припали до душі давньоєгипетські статуї, обеліски й саркофаги. Поки Шарлотта й Еліза захоплювалися золотими прикрасами вестготських королів, Оскар вирушав на побачення до мумій фараонів, на чиїх усохлих щоках, обтягнутих пергаментною шкірою, усе ще лежав відблиск минулої величі та слави.

Протягом усього цього тижня Гумбольдт був відсутній. Він щодня зустрічався з якимись ученими колегами, намагаючись якомога більше дізнатися про діяльність Нікола Тесла за останні роки. Вечорами він ненадовго з’являвся за вечерею й найчастіше був при цьому буркотливим і роздратованим. Уранці ж,