Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Найманець спробував було сховатися в заростях, та було вже пізно — він хоч так, хоч сяк потрапив би на очі візнику. Той вправно керував своєю запряжкою, обминаючи ковбані та вузлуваті корчі на дорозі, а, помітивши Норвежця, страшенно здивувався, смикнув віжки, щоб притримати коней, і привітав невідомого самотнього подорожанина. Потім екіпаж покотив своєю дорогою, залишивши зустрічного вершника міркувати, а чи не слід усунути зайвого свідка. Врешті найманець відмовився від цієї думки — грек не являв для нього ніякої небезпеки.

Він продовжував неквапливо рухатися вперед, аж поки шлях не перетворився на вузьку стежину, всіяну уламками вапняку. Сонце сідало за пагорбами, і крізь листя дубів проглядало багряне вечірнє небо. Під деревами було вже темно. Вершник спішився, прив’язав свого коня до дерева й пішов далі стежиною, що вела до пагорбів. Завченим рухом він вийняв із-під пахви свою пневматичну рушницю, вклав чотири отруєні стрілки в магазин і перевірив клапан балона зі стисненим повітрям. Водночас його не полишало деяке здивування. Що ці люди намірялися робити тут, далеко за містом? Адже вони, напевно ж, мають достатньо коштів, щоб оплатити номери у найкращому готелі на узбережжі. Та навіть якщо вони вирішили розташуватися табором і поставити намет, навіщо їм заїжджати в такі глухі місця?

Стежка круто повернула й почала спускатися в оповиту присмерком невелику долину. Жалісний крик дрімлюги лунко відбивався від протилежних схилів пагорбів. Сюрчання цикад стало трохи нижчим і не таким різким. У вечірній тиші до переслідувача долинув відгомін голосів — усі четверо перебували приблизно за сто п’ятдесят метрів від нього.

Норвежець пильно вдивлявся у вечірні сутінки, що огортали ліс. Щохвилини темрява навколо густішала. Відкладати далі не можна, адже він просто не влучить. На місячне світло годі було покладатися, адже сьогодні молодик, тож він не допоможе. З настанням ночі він не побачить далі за кінчик власного носа.

Повільно й нечутно Норвежець рушив стежкою. Раптом попереду спалахнуло яскраве світло — там, де долина звужувалася, перетворюючись на ущелину між пагорбами.

Він притиснувся до землі, вичікуючи. Слідом за першим вогнем засвітився ще один, а слідом за ним і третій. Світло було холодне, блакитнувате й абсолютно рівне. Охоплений цікавістю, найманець підповз ближче, проте густо переплетені гілки заважали йому бачити, що відбувається попереду. Наскільки він розумів, там, де кінчалися зарості, видніла якась темна маса — щось на кшталт стрімчака з плавними обрисами.

На небі засвітилися перші зірки. Їхнє бліде світло ковзнуло сірою поверхнею скелі, і одразу ж повітря сповнилося дивним гудінням. Воно посилювалося щохвилини й дивним чином було схоже на звук, що його видає електричний мотор. Та звідки тут було б узятися електричному мотору?

Тієї ж миті, коли Норвежець вирішив, що може без особливого ризику для себе просуватися далі вперед, дивний стрімчак здригнувся й завібрував. Найманець не повірив своїм очам: наступної миті над долиною поволі здійнялася величезна сигара й попрямувала просто у зеленкувате вечірнє небо, всіяне гострими вогниками зірок.

Убивця мимоволі вхопився за найближчий сук і ледве не впустив зброю, яку йому так і не довелося застосувати.

Стрімчак виявився не скелею, а чимось на кшталт аеростата.

У гондолі, позаду від якої дзижчали два повітряні гвинти, Норвежець легко впізнав силуети чотирьох пасажирів. Двигуни літального апарата гули дедалі голосніше, набираючи обертів. Описавши елегантний віраж, апарат розвернувся носовою частиною на захід і піднявся ще вище. Рожеві відблиски сонця, що заходило, торкнулися його бортів, і апарат, ніби підхоплений вечірнім бризом, велично зник за грядою далеких пагорбів.

Оскар тужливо вглядався у вечірні сутінки. «Пачакутек» знявся з якоря і неспішно летів на невеликій висоті, ніби намагаючись наздогнати вечірнє сонце. Ось і все: знайомство з Афінами закінчилося. Ні тобі давньогрецьких скарбів, ні Мінотавра, ні легендарного Акрополя. Вони провели у великому місті лише два дні й одну ніч. І, окрім невиразних натяків і підозрілих обставин, нічого не виявили.

Усі, з ким їм довелося бесідувати в Греції, були переконані в одному: ніяких морських чудовиськ немає в природі. Це дещо втішало. Не сказати, щоб Оскар твердо вірив в існування цих істот, що населяють океанські глибини, проте після знайомства з гігантськими комахами в Андах він не мав ані найменшого бажання знову втручатися у війну з незнайомими та небезпечними створіннями. Питання полягало лише в тому, що ж тепер робити далі?

Юнак перегнувся через фальшборт гондоли. Світло молодого місяця відбивалося у маслянистих водах Егейського моря. Далеко внизу мерехтіли бліді вогники Коринфа. Із рівним дзижчанням оберталися повітряні гвинти. Легкий попутний вітер лагідно торкався щік. «Пачакутек» змінив курс і тепер рухався просто на північ.

Повітряний корабель — творіння жителів андських плоскогір’їв — мав легку та дотепну конструкцію. Він досягав двадцяти п’яти метрів завдовжки, під сигароподібним несучим корпусом розташовувалася дерев’яна пасажирська гондола, до якої на двох винесених за борти опорах кріпилися двигуни з повітряними гвинтами. Борти й носова частина гондоли були прикрашені різьбленими фігурами фантастичних тварин і загадковими символами всіх кольорів райдуги. «Пачакутек» міг літати практично нечутно — звісно, якщо вітер не досягав сили урагану, а мотори працювали, як належить. Та зараз, схоже, з ними виникали проблеми.

— Оскаре, будь ласка, ходи до мене. Мені потрібна допомога, — долинув до нього голос Гумбольдта.

Він порався біля кабелів, що вели від круглого резервуара на кормовій палубі, в якому містився водневий перетворювач енергії, до двигунів. Гумбольдт жестом указав на гасову лампу, що відкидала вузьку смугу світла на палубу.

— Потримай-но лампу. І розверни її так, щоб світло падало якраз на кабель.

— А що з ним таке?

— Схоже, окислилися контакти. Мені треба зачистити мідні дроти так, щоб двигун отримував удосталь енергії.

Узявши інструмент, Гумбольдт послабив скобу, під якою містилися клеми. Коли вони звільнилися, Оскар побачив, що контакти вкриті зеленим шаром окису. Він подав знак, і обидві жінки