Палац Посейдона - Томас Тімайєр

На кораблі запанувала дзвінка тиша. Палуба припинила вібрувати, зникло ритмічне шипіння клапанів, які стравлювали відпрацьований газ. Стало чути, як у такелажі тоненько посвистує вітер, а внизу розмірено шумить море.

Оскар знов поглянув на кабель. Гумбольдт рвучко від’єднав дроти від клем і заходився відчищати їх від зеленого нальоту якоюсь надзвичайно смердючою пастою. Коли мідь знову засяяла, наче новенька, він знову підключив дроти до клем, заізолював і щільно затягнув гвинти.

— Тепер випробуємо. Вмикайте!

Шарлотта й Еліза знову пересунули важелі, даючи повну потужність. У резервуарі перетворювача зашипіло й заклекотіло, потім почулося неголосне клацання. Лопаті повітряних гвинтів закрутилися й стали схожими на напівпрозорі диски. Гумбольдт зняв гумові рукавички й задоволено прислухався до розміреного гудіння двигунів. «Пачакутек» почав набирати швидкість.

Покінчивши з ремонтом, учений вийшов на капітанський місток, перевірив показання приладів і кивнув сам до себе.

— Непогана робота. Все працює бездоганно. Ми знову маємо повну потужність. Оскаре, склади на місце інструменти й підіймайся до мене! Нам треба дещо обговорити.

Оскар поспіхом поскладав у футляр для інструментів розкидані на палубі ключі, плоскогубці та викрутки, відніс футляр на місце і попрямував до невеличкого трапу, що вів на капітанський місток.

— Я розумію, що ви злегка розчаровані тим, що наше перебування в Афінах виявилося таким короткочасним, — почав Гумбольдт, — та я мав деякі власні міркування. Одне з них полягає в тому, що за нами постійно стежили.

— Що? — Оскар не міг повірити. Зазвичай він шкірою відчував стеження. В попередньому житті кишенькового злодюжки це чуття неодноразово рятувало його. Проте тут він не помітив нічого схожого.

— Хто за нами стежив? І з якого дива?

— На жаль, на обидва ці запитання я не маю відповідей. Я не хотів вас тривожити, тому повідомив про стеження тільки Елізу.

Та пильно подивилася на обох молодих людей і злегка нахилила голову.

— Людина, котра стоїть за цим, надзвичайно небезпечна, — стиха промовила Еліза, — я переконана в цьому. Щось темне оточує її, неначе грозова хмара. І вона має таку ауру, крізь яку я, скільки не намагалася, не змогла проникнути. Яку б мету цей чоловік не переслідував, вона пов’язана зі злом.

— Увечері в день нашого прибуття все було спокійно, — вів далі Гумбольдт, — однак уже наступного дня я помітив чоловіка, який спостерігав за нами з протилежного боку вулиці. Коли ми взяли екіпаж, щоб вирушити до Політехнікуму, він рушив слідом за нами. Потім я на деякий час загубив його слід, та незабаром знову виявив неподалік від Політехнікуму. Він сховався за колоною, що розташована біля головного входу до будинку, й пильно стежив за всіма, хто заходив і виходив. При цьому мені так і не вдалося побачити його обличчя — воно весь час залишалося в тіні, а обрана ним позиція та спосіб пересування свідчили про те, що ця людина — справжній професіонал. Ось чому нам довелося так терміново залишити Афіни. Даруйте.

— Але ж тепер ми від нього відкараскалися, чи не так? — запитав Оскар. — Певно, він не вміє літати, наче пугач, і повітряного судна також не має.

— Сподіваюся. І все ж таки ми маємо постійно бути насторожі. Здається мені, що цього пана ми ще побачимо.

— І що ж нам тепер робити? — запитала Шарлотта. — Адже ми з’ясували зовсім небагато.

— Я дивлюся на це не так уже й песимістично, — заспокоїв Гумбольдт племінницю. — У нас з’явився слід. Можливо, не зовсім виразний, проте це краще, ніж нічого.

— Що ти маєш на увазі, дядьку?

— Нам стали відомі імена. — Гумбольдт підняв угору два пальці. — Тесла й Ліванос. Стосовно ж Александра Ліваноса, то я не дуже впевнений, чи має він пряме відношення до розв’язання цієї задачі. А от стосовно Нікола Тесла… Здається, я починаю розуміти, що саме нам слід шукати. Доведеться відмовитися від перельотів на «Пачакутеку» — повітряний корабель надто впадає в очі. Ми повернемося додому і поїдемо з Берліна потягом. Чим більше ми скидатимемося на найзвичайнісіньких мандрівників, тим краще.

— І куди ж ми вирушимо цього разу? — Оскар не терпів, коли йому доводилось почуватися бовдуром, який не розуміє, про що, власне, йдеться.

— До Франції, — відповів Гумбольдт. — А якщо точніше — до Парижа. До найкрупнішої столиці Європейського континенту.

Професор Хрістос Папастратос захлопнув теку з конспектами завтрашніх лекцій і потягнувся. Було трохи за дев’яту годину вечора, та за вікном уже зовсім посутеніло. Візит німецького вченого і його супутників повністю змінив звичайний розпорядок його дня. Зазвичай він закінчував роботу не пізніше сьомої й вирушав до «Енеаса», невеличкої таверни по сусідству, де вечеряв і випивав чарочку рецини — терпкого білого вина зі смоляним присмаком. Там завжди можна було побачити двох-трьох колег і перебути вечір за приємною бесідою. Вдома на професора ніхто не чекав. Його дружина померла два роки тому, й відтоді Папастратос уникав надовго залишатися на самоті.

Вогник лампи, яка освітлювала його кабінет, злегка коливався від вітерцю, що проникав у кімнату крізь прочинене вікно. Дивно, як тут стає прохолодно, ледве заходить сонце!

Професор підвівся, зачинив вікно й закрив штори. Бесіда з паном Гумбольдтом примусила його полинути спогадами в той незабутній час, коли обидва вони — він і Ліванос — навчалися в університеті. Які ж вони були молоді, скільки надій, честолюбства, грандіозних планів! А ось тепер Ліванос мертвий, а сам він почувається майже стариком.

Папастратос накинув сюртук і вже збирався загасити лампу, коли неподалік почувся неголосний шум. Професор здивувався.

— Грегоріосе, ти все ще тут?

Ніякої відповіді.