Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Генерал обурено пхикнув, пан Валхір підвівся, збираючись протестувати. Мугід похитав головою:

— Дайте мені скінчити, шановні! Так, я не можу зв’язатися з рятівниками. Але я зробив це позавчора і певен — вони незабаром мають прибути. Тож причин для хвилювань…

Він і далі говорив, але я вже не слухав. Я бачив: оповідач бреше. Але — навіщо?!

Раптом я зрозумів: Пастка! Треба втікати. Негайно. Це затишшя — перед бурею, і блискавки — я був певен — уже націлені в мене. Варто пригадати про тих, хто був тут до мене…

Утікати. Але — як? Щось заворушилося на задвірках свідомості, щось таке, забуте, а тепер дуже важливе та потрібне. Що? Що?!

Думки не бажали підкорятися, крутячись навколо одного: поїсти. Воно і зрозуміло, сьогодні вдень я замість того, аби пообідати…

— Повторюю! — владно та переконливо мовив оповідач. — Причин для хвилювання немає. Жодних. Абсолютно.

Він поглянув на журналіста, і Данкен, зберігаючи на обличчі кам’яну незворушність, відступив.

— Якщо запитань більше немає, будьте ласкаві — прошу всіх вечеряти.

Ми вийшли з кімнатки.

— Що з тобою? — це, звичайно, була…

Тут я запнувся — ніяк не міг пригадати, як же звуть дівчину. Прокляття!

— Нічого, Тессо. Все гаразд, — от, прига…

О демони!!! Знову!

Я схопився за голову й закусив губу, аби не закричати. Почувався жахливо і захотілося опинитися якомога далі від цього готелю, цих людей, цієї війни, від необхідності приймати рішення, прирікаючи тим самим на смерть своїх солдатів, подалі від усього… від усього…

— Що з тобою? — повторила вона. — Здається, тобі варто лягти і як слід відпочити.

— Т-так, — запинаючись, вимовив я. — Звичайно, ти маєш рацію. Але спершу я все-таки поїм.

Інші, на щастя, поспішали до Великої зали і тому не були свідками нашого діалогу.

За столом я намагався поводитися якомога тихіше, майже не розмовляв і дивився переважно у власну тарілку. Ніхто, здається, так нічого і не запідозрив.

І все одно, це вже не мало значення. Я знав, що хворий, і знав, що не можу довіритися тут жодній людині, бо вони, напевне, відправили б мене у лазарет, а мій багаж ретельно переглянули. Навіть Карна (а Данкен — поготів) не приховували б це, якби запідозрили, що я божевільний. Виходило, мушу діяти сам-один і швидко (виявляючи властиву більшості психів кмітливість та обережність).

Але треба заспокоїтися. І поміркувати, що ж мені робити. Зрозуміло — тікати! Та як?

Скінчивши вечерю, я вирушив до себе із твердим наміром не засинати перш, ніж щось вигадаю.

І тут знайшов на столі залишений вранці згорток.

Ага! книга «академіка». Ну що ж, подивимось.

Я розгорнув і остовпіло витріщився на знайомий пліснявий фоліант.

Ха! Три рази — ха! Схоже, до служників ту купу непотрібу, що я накидав, коли вибирався… — цікаво, звідки? — так-от, ту купу сміття до служників вивчав ще дехто. Здається, знаю — хто саме.

Якщо чесно, я був повністю на боці пана Чрагена. Те, що він став причиною хвилювання нашого незворушного оповідача, робило «академіка» в моїх пристрасних очах героєм.

Потім я зметикував: нещодавно перекладений аркуш — звідси ж, із цієї книжки, — пов’язав із цим занепокоєння Мугіда та зацікавився. Що ж таке у ньому, в цьому фоліанті?

Розгорнув та почав перекладати.

… Ближче до світанку я нарешті зрозумів, що ж таке важливе випустив із виду. Закрив книгу, блокнот із перекладом та спокійно заснув сном… божевільного, який відшукав вихід зі свого персональної божевільні. Звичайно, не вистачало ще ключів, але я був певен, що знайду цю дрібничку. Обов’язково.

ДЕНЬ ТРИНАДЦЯТИЙ

Я спав мало, але прокинувшись, почувався бадьоро. Сьогодні був особливий день, і це витало в повітрі, наче солодкий пилок під час весняного буяння.

Випереджаючи появу служника, я піднявся та рушив до Великої зали. Перед тим, звичайно, надійно заховав книгу і блокнот.

За вже заведеним порядком після сніданку всі спустилися у кімнатку для оповідей. По дорозі Карна спробувала поцікавитися станом мого здоров’я, але я відповів туманно, хоча й хотілося сказати зовсім інше. Але за планом змушений був притримуватися задуму, аби все пройшло, як слід.

Данкен знову — не набридає ж людині! — почав вимагати від Мугіда «конкретики», але на нього цитьнув генерал, мовляв, давайте краще дізнаємося, що ж далі.

Оповідач спокійно кивнув і сказав:

— Почнемо!

ОПОВІДЬ П’ЯТНАДЦЯТА

Мабуть, слід починати, — вирішив Обхад, спостерігаючи, як на небі пробруньковуються дірки зірок. — Не тримати ж їх тут до ночі.

Ятру незворушно сиділи біля вогнища та мовчали, дивлячись на полум’я… чи куди вони там дивилися. Позбавлений був поряд, і, здається, його зовсім не турбувала власна доля. Джулах досі спав у курені.

Але Ха-Кинг так і не з’явився. Це дивно. Починати без нього Обхад не хотів, та й не знав, якщо чесно, — з чого.

Звичайно, вождь не зобов’язаний прибігати за першим покликом… але.

У цей час позаду щось ворухнулось, навмисне голосно, наче з поваги до Обхада, не здатного почути наближення ятру.

— Я прийшов, — сказав Ха-Кинг, виходячи в освітлене ватрою коло. — Мені вже все відомо.

Тисячник підвівся та суворо подивився на горця.

— Твої люди дозволили цьому, — кивок у бік Позбавленого, — безборонно ходити тут.

— Дозволили, — Ха-Кинга звинувачення Обхада не збентежили. — Це моя помилка. Однак на ньому — знак Богів.

— Боюся, що це — підробка. Шпигун хумінів. Поки він не пройде перевірки, залишатиметься під підозрою.

— Але як ти можеш перевірити? Він же Позбавлений.

Однак у тисячника було досить часу, аби подумати над цим.

— Заберіть його в селище. І очей не спускайте до закінчення війни.

Ха-Кинг похитав головою:

— Це неможливо. Позбавлений не повинен жити з людьми, інакше відзнака Богів ляже на все селище.

Здалося, чи людина біля вогнища насправді іронічно поглянула на тисячника?

— Тоді він житиме з нами на Коронованому, — незворушно заявив Обхад. — І нехай кілька твоїх людей постійно спостерігають за бескидом, аби цей Позбавлений раптом не позбавив нас своєї присутності.

— Добре, — просто кивнув Ха-Кинг. — Так буде.

— Дякую, — тисячник присів біля вогнища та втупився в очі полоненого. Ну ж бо, що ти зробиш тепер?

Горці підвелися і за знаком ватажка щезли у сутінках. Останнім пішов Ха-Кинг, прощально кивнувши замисленому Обхадові.

Тисячник деякий час посидів, розмірковуючи над незрозумілими звичками та самою природою ятру. Потім підійшов до краю бескида та поглянув на дно ущелини. Ще раніше Обхад помітив приготування хумінів у Південно-Західній, та все ж якось не вірилося,