Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Охтанг розвів руками: як?! З однією балістою?!

На що жрець зауважив: втрата балісти — твоя провина, данне. Але і тієї, що залишилася, має вистачити.

Виявилося, що за порадою Угерола алхіміки виготовили спеціальний снаряд, який вибухне та проб’є кам’яну стіну однієї з веж. Потім — черга воїнів виявити майстерність.

Охтанг заперечив: не зможемо. Задавлять кількістю, у них перевага.

«Дай жовтих пелюсток ша-тсу», — незворушно сказав Співрозмовник.

«Ну, я не знаю…»

Здригнулася та затанцювала тонка кіска: «Це не порада, данне. Це — наказ. Виконуй».

Бред виконав. Хоча й залишав на самий крайній випадок, хоча і знав у душі, що намагатиметься ніколи цього не застосовувати. Жовті пелюстки ша-тсу — страшна річ. Дай їх пожувати людині, і вона вже не людина — демонічне створіння, яке прокинулося і ладне підім’яти все під себе. От тільки цій демонічній сутності (котра, до речі, на думку алхіміків, частково властива кожній людині) не вистачає ресурсів людського тіла, і тому за кілька годин той, хто жував кляті пелюстки, вмирає від розриву серця. Якщо доживе до того часу.

Жахлива це річ — пелюстки ша-тсу. Добре одне: солдат, хоч і перетворюється у тварину, але мову розуміє і накази офіцерів виконує, нехай і з запізненням. А в цілому — все одно той, хто жував пелюстки, стає надто непередбачуваним, аби зловживати такими речами. Не кажучи вже про його невідворотню смерть.

Тепер Бред спостерігав, як його воїни штурмують Південно-Східну. Не було сумніву, що ще до смеркання в ній не залишиться жодного півничанина. Втім, данна це мало надихало. Бо було ще три вежі, і якщо використовувати кожен раз ша-тсу… Так ніяких солдат не вистачить. Треба щось інше.

/зміщення — вогні нічного міста з висоти пташиного польоту/

Тогін зметикував, що до чого, коли було вже надто пізно. Він устав сьогодні біля бійниць разом зі своєю десяткою та вражав супротивника, доки не скінчилися стріли. Лише тоді дозволив собі відпочинок. Відклав лук, поглянув униз — там коїлося щось неймовірне: крики, хаотичний рух маси тіл, у обладунках та озброєних клинками…

Поруч зітхнув один із гарнізонних:

— Ет досада! Як же підрахувати вбитих?!

Шрамник, не розуміючи, подивився на нього:

— Що?

— Та я тут, на арбалеті, — стрілець вказав на ложе, — насічки роблю. Скільки, виходить, убив. А тут, у такому натовпі — хіба ж розбереш?..

Тогін підшукував підходящі слова, але в цей час щось ткнулося в плече, і він із подивом побачив там стрілу. Здається, вона не зачепила ніяких життєво важливих судин, навіть в тіло не вп’ялася як слід, застрягши у цупкій шкіряній куртці — але все одно… неприємно. «Везунчик» відійшов убік і почав витягувати «подарунок» хумінів.

«Відступати», — пронеслося коридором. — «Відступати!»

Зараз, певно, теж якийсь хумінський стрілець робить засічку на луці, навіть не підозрюючи, що я — живий.

Несвоєчасна думка.

Тогін жбурнув геть стрілу, мигцем оглянув рану (тоненька цівочка крові, швидко загоїться) та подивився на спустілий коридор.

— Гей, хлопче, поспішай, — ляснув його по плечу (дякувати Богам, по здоровому) стрілець, який жалівся на неможливість точного підрахунку вбитих. — Незабаром тут будуть хуміни. Саме час забратися звідти, чи не так?

І зник, не піклуючись про те, чи сприйме Тогін його пораду. Люди бігли до сходів, а він чомусь не рухався з місця. Що означає — «хуміни незабаром будуть тут»? Невже наші не змогли відкинути їх назад?! Це ж неймовірно!

Заціпеніння потроху відпускало. Мабуть, спрацьовували якісь природжені, несвідомі інстинкти, на кшталт потягу до життя. А можливо, через тремтячий переляканий голос, який пролунав позаду:

— Де всі?

Шрамник обернувся: там стояв джура Хранителя Хіффлоса і з жахом дивився на труп у чорній калюжі крові, що скоцюрбився біля стінки.

— Забудь, хлопче, — змахнув рукою Тогін. — його вже не врятуєш. Давай-но краще вибиратися звідси.

— Сьогодні вранці він обіцяв мені показати «штопора», знаєте, коли один меч підвертає інший… — хлопчик не доказав та схлипнув. — Сьогодні вранці…

Шрамник не знав, як втішити джуру. Йому ніколи не вдавалося спілкування з дітьми. До того ж, він не був певен, чи треба зараз втішати хлопчину, чи добрий ляпас допоможе більше.

От що дивно: бачить це не вперше, а звикнути ніяк не може.

— Добре, — сказав Тогін. — Добре, ходімо. Сьогодні занадто багато невідкладних справ. Якщо захочеш, я покажу тобі «штопора», коли випаде вільна хвилинка.

Дивно, але від цих слів хлопчина заплакав ще сильніше, отож мимоволі довелося застосувати другий варіант. Ляпас зупинив ридання.

— Треба забиратися звідси. Хуміни вдерлися у вежу, ясно?

Він кивнув, у великих очах завмер подив.

— А де всі?

— Уже пішли, — Тогін навіть не підозрював, що має стільки терпіння. — Нам теж давно вже час.

Вони швидко рушили коридором до сходів, руйнуючи мертву тишу. Десь внизу несподівано закричали відразу кілька пельок, потім забряжчали клинки.

Схоже, ми таки спізнилися.

Шрамник перехилився через поруччя і подивився вниз. Там колихалося море людських тіл, і багато з тих, хто був одягнений у форму вежевого гарнізону, вже впали. Ще трохи, і…

— Назад! — люто прошепотів Тогін. — Швидше назад!

Прорватися вже не вийде. Але якщо зачаїтися… Зрештою, хуміни навряд чи будуть влаштовувати у Південно-Східній свій табір, у них, наскільки я розумію, інші завдання.

Він потяг хлопчину за собою, вчепившись у його руку, а в іншій стискав ніж. Потім здогадався і заховав клинок у піхви — бігти стало зручніше, можна було притримуватися другою рукою за стінку.

— А-А-А-А!!! — долинуло знизу.

Схоже, справи у захисників вежі складалися не найкраще. Ймовірно, саме зараз хуміни пішли на прорив, і їм не треба буде багато часу, аби зім’яти наші лави.

— А-А-А-А!!! — залунало звідусіль. І знову: — А-А-А-А!!!

Потім Тогін намагався не прислухатися.

Він подумки шукав той куточок, де міг би сховатися разом із хлопчиком і де б їх не знайшли. Ну, скажімо, де шанси нас відшукати були б якнайменшими.

«Везунчик» усвідомлював, що їм доведеться ще й харчуватися; він, можливо, якось пересидів би, а от невдаха-джура — навряд чи довго протримається без харчів. Отже, найкраще для їхньої мети підходить якийсь склад. Швендяти по окупованій вежі в пошуках харчів Тогін не збирався.

Вони піднялися на кілька поверхів вище — туди, де, як пам’ятав Шрамник, знаходився невеличкий склад із малими хлібцями, що мали корисну властивість — довгий час не черствіти та не псуватися. Це був НЗ