Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв
На поверсі хтось був. Двоє розмовляли, причому, на підвищених тонах. Тогін завмер, даючи знак хлопчикові не шуміти, і почав прислухатися. Голоси, які долинали з-за рогу, були знайомі.
Сог та Укрін.
— Я кажу тобі всоте: його тут немає! — виголошував Кістлявий. — Він або вже втік з усіма в Північно-Східну, або десь подох. Люди сьогодні мруть десятками, тож…
— Виключено! — сказав Укрін. — Він не міг піти в Північно-Східну, бо його бачили вище місця прориву.
— Можливо, йому вдалося…
— Виключено! — повторив Укрін, потроху дратуючись. — Він десь тут, живий або мертвий. Краще, якби живий… Ти, здається, забув, про що ми домовлялися, га?
— Я не забув, — пробурмотів Сог. — Я пам’ятаю.
— Тоді, будь ласкавий, заткни пельку та розпочни пошуки. Поки нас самих не відрізало тут остаточно. Як тобі така перспективка, га?
— А що ми скажемо?..
— Скажемо, що прийшли його шукати. Нехай думає, що хоче. Ходімо!
Клинки пішли кудись у протилежний бік.
Дивно, що вони не чули, як ми піднімаємося. Але це — не головне. Головне — вибратися звідси.
Тогін не був впевнений, що хоче, аби його знайшли Клинки. Хоча якби вони збиралися його вбити, то не витрачали б час на пошуки. Виходить, Шрамник потрібний їм живий, он і Укрін казав те ж. Але — навіщо?
— Ходімо, — прошепотів він завмерлому джурі. Тільки не шуми.
Двері схованки з хлібцями виявились відчинені. Можливо, Брати з’явилися саме звідти. Невже вони ховалися та чекали, поки вежу захопить ворог?!..
Він зайшов усередину та протиснувся між полицями, від яких долинав слабкий, але принадний аромат. Там, за рогом, знайшлися невеличкі дверцята, а за ними — спіральні сходи, що стрімко спускалися вниз.
Тогін озирнувся. Малий джура встиг відломити півхлібця і тепер зосередженно жував.
— Негайно вниз! — наказав Шрамник.
Не вистачало, аби нас тут застукали Брати.
Вони почали спускатися.
Сперте повітря глибоких підземель свідчило, що сходами давно не користувалися. Куди ж це ми в результаті потрапимо?
Потрапили вони в якийсь коридорчик із низькою стелею. З-за дверей долинали звуки бою.
Оце вляпалися!
Відступати було пізно, позаду — Тогін чув — уже спускалися, так і не знайшовши його, Клинки.
Шрамник визирнув: там вирував бій, ладний у будь-який момент вилитися за межі цієї кам’яної каструлі. В залі, куди виводив підземний коридор, що пов’язував між собою Південно-Східну та Північно-Східну, загін ашедгунців намагався стримати натиск завойовників. Поки що їм це вдавалося, але навіть із першого погляду було зрозуміло: довго так не триватиме.
Що ж, проковтни мене демон, вони так люто захищають?
Тогін не бачив у залі нічого особливого, крім… крім виходу до підземного коридору.
Звичайно, шлях для відступу! Вони чекають, поки повернуться Сог із Укріном.
Шрамник поглянув на хлопчину та прошепотів:
— Швидше, он до того проходу — бачиш?
Той кивнув.
— Тоді — прожогом!
Джура побіг, Тогін — слідом.
Хтось із солдатів на мить повернувся до «везунчика»:
— А де начальники?
— Зараз спустяться! — гукнув йому Шрамник. Тим самим він зізнавався, що бачив Coгa та Укріна, але зараз важливіше дати знати солдатам, що незабаром можна буде відступити, ніж піклуватися про власні таємниці. Дозволить Ув-Дайгрейс — і люди виживуть, і таємниці залишаться таємницями.
Солдат вдячно кивнув та гаркнув своїм:
— Готуватися до відступу! Тримати стрій!
Подальшого розвитку подій Тогін не бачив.
Крізь шпарину у брамі він влетів слідом за джурою до підземного коридору та помчав, відбиваючи від стін шматочки вогкої луни. На всяк випадок зняв зі стіни один із смолоскипів, і, як з’ясувалося потім, недаремно. Незабаром вони опинилися у тій частині коридору, де воїни, що відступали, спеціально загасили полум’я світильників — от смолоскип і знадобився.
Перша проміжна брама випливла з темряви двома гігантськими щитами, майже зімкненими один з одним. У щілині з’явилися людські постаті, які старанно цілилися з арбалетів у Тогана та джуру; позаду стояли лучники. Виявилося, тут спеціально залишили два десятки, котрим належало замкнути браму при наближенні хумінів. Або ж, коли повернуться Сог із Укріном з тими, хто виживе у бійці.
Щрамника з хлопчиною прийняли за ворогів (навіть якби і не прийняли, все одно пересторога не завадить).
— Що там коїться? — запитав у «везунчика» похмурий десятник, коли із взаємними поясненнями було покінчено. — Чи довго чекати?..
— Недовго, — пообіцяв Тогін.
Потім кинув погляд на захеканого хлопчика й додав:
— От разом і зачекаємо.
Десятник якось вимушено кахикнув, також зиркнув на джуру, а потім кивнув:
— Чекайте. Тільки під ногами не плутайтеся.
В цей час один із солдатів, які спостерігали за коридором, попередив:
— Біжать.
— Хто?
— Не знаю. Людей із двадцать — двадцять п’ять.
— Арбалети — готуйсь!
І звертаючись до невідомих:
— Стояти! Ближче не підходити! Пароль!
— Хай допоможе нам Ув-Дайгрейс! — ревонув хтось із присмерку перед брамою.
— Воістину, — полегшено зітхнув десятник. — Сог та Укрін із вами?
— З ними, з ними, — пробурчав Кістлявий — його голос Тогін відразу впізнав. — Впускайте, чи як? Незабаром, між іншим, сюди набіжать ці дикуни, тож…
— Заходьте, — наказав десятник.
А Шрамник подумав, що дуже б непогано в цих дикунів навчитися робити штукенції, на зразок тієї, яка сьогодні розвалила стіну Південно-Східної, — та розважливо промовчав.
Укрін помітив його відразу. Кивнув, майже радісно:
— Виходить, ти живий.
Потім перевів погляд на джуру, що уминав залишки хлібця.
— Ну що, зачиняйте брами, чи як…
Десятник почав віддавати накази, і ворота повільно, але без очікуваного скреготу зачинялися.
/зміщення — різкий удар по очах розпареним рушником/
Рана несподівано відкрилася, і Тогін з прикрістю почав її перев’язувати. Куртка була безнадійно вимазана в крові. А вона ж майже новенька! Звичайно, зіпсована куртка — не дуже висока ціна за власне життя, але Шрамник був сильно роздратований. Міг же здогадатися та зняти.
У глибині душі він розумів, що не міг. Втім, там, у тій горезвісній «глибині душі» він розумів і дещо інше: причиною роздратування була зовсім не куртка. Зовсім ні. Просто за останні кілька годин він наговорив та зробив багато такого, про що думати не міг, не відчуваючи прикрості до себе.
Ще коли вони тільки опинилися в Північно-Східній і сам Шеддаль особисто підійшов до прибулих із запитанням «ну як, чи все в порядку», Тогіна наче демон смикнув за язика. «Ні, старегху! Та й чи може
