Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Твоє невеличке вогнище, звісно, не розплавило би навіть звичайного золота. А цей Перстень уже вийшов із нього неушкодженим і навіть нерозпеченим. І загалом, у Ширі немає такої кузні, яка би могла його переплавити. Сказано, що розплавити і поглинути Персні Влади могло би полум'я дракона, але тепер на землі не залишилося драконів, чиє полум'я достатньо гаряче; й ніколи не було такого дракона, не був ним навіть Анкалагон Чорний, який би зміг зашкодити Єдиному Персневі, Персневі Всевлади, бо його викував сам Саурон.
Є тільки один спосіб: знайти Провалля Фатуму в надрах Вогняної Гори Ородруїн і вкинути Перстень туди, якщо ти справді хочеш його знищити, зробити його навічно недосяжним для Ворога.
— Я справді хочу його знищити! — вигукнув Фродо. — Або принаймні, щоби хтось його знищив. Я не створений для небезпечних пригод. Ліпше би я ніколи не бачив цього Персня! Ну, чому він потрапив до мене? Чому вибрали саме мене?
— Такі запитання не мають відповіді, — сказав Ґандалф. — Можеш бути певний, що сталося це не через якісь твої заслуги: принаймні не завдяки силі чи мудрості. Але обрали тебе, тож ти мусиш використати всі свої силу, доброту і мудрість.
— Але мені бракує всього цього! А мудрий і могутній — ти. Чому би тобі не взяти Перстень?
— Ні! — скрикнув Ґандалф, скочивши на рівні. — З його силою моя міць стане надто потужною та жахливою. А наді мною Перстень здобуде ще потужнішу та смертоноснішу владу. — Його очі зблиснули, а обличчя запалало внутрішнім вогнем. — Не спокушай мене! Бо я не хочу бути подібним до Темного Володаря, хоча шлях Персня до мого серця лежить через жаль, жаль до слабких і бажання робити добро. Не спокушай мене. Я не наважуюся взяти його, навіть аби зберігати не зачіпаючи. Бажання заволодіти ним буде непереборне. Він стане мені дуже потрібний. Переді мною — великі небезпеки.
Він підійшов до вікна, розсунув фіранки й відчинив віконниці. Сонячне світло знову залило кімнату. Сем, посвистуючи, йшов стежкою.
— А тепер, — сказав чарівник, повертаючись до Фродо, — рішення за тобою. А я завжди тобі допомагатиму. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допомагатиму тобі нести цей тягар, доки він буде твій. Але зволікати нам не можна. Ворог наступає.
Запала довга тиша. Ґандалф сів і закурив люльку, занурившись у думки. Його очі здавалися заплющеними, та з-під повік він пильно спостерігав за Фродо. Фродо не відривав погляду від червоних жарин у каміні, аж поки вони не заполонили всю його уяву, і йому здавалося, що він вдивляється у глибочезний колодязь вогню. Він думав про легендарне Провалля Фатуму та жах Вогняної Гори.
— Гей! — нарешті мовив Ґандалф. — Про що ти думаєш? Вирішив, що маєш робити?
— Ні! — відповів Фродо, повертаючись до себе з мороку та здивовано помічаючи, що зовсім не темно і що за вікном залитий сонцем сад. — А може, і так. Наскільки мені зрозуміло з твоїх слів, мій обов'язок — тримати в себе й охороняти Перстень, принаймні тепер, якою би не була його дія.
— Якою би не була його дія, не скоро Перстень схилить тебе до зла, якщо триматимеш його з доброю метою, — сказав Ґандалф.
— Я сподіваюся, — відповів Фродо. — Але я також маю надію, що невдовзі ти знайдеш кращого охоронця. А наразі здається, що я небезпечний, небезпечний для всіх, хто живе поряд. Я не можу, зберігаючи Перстень, залишатися тут. Я мушу піти з Торбиного Кута і з Ширу, покинути все й піти геть.
Він зітхнув.
— Я би хотів порятувати Шир, якби міг — хоча були часи, коли я проклинав його мешканців за тупість і відсталість; мені хотілося накликати на них який-небудь землетрус чи навалу драконів. Але тепер мені цього не хочеться. Я відчуваю, поки Шир залишатиметься в мене за спиною, у безпеці та спокої, я легше зноситиму свої мандри: я знатиму, що десь там є міцна опора, навіть якщо на неї ніколи вже не ступить моя нога. Звісно, інколи я думав про те, щоби звідси піти, але уявляв собі це як розвагу, низку пригод у стилі Більбо чи навіть кращих, і зі щасливим кінцем. Але ця подорож буде вигнанням, від небезпеки я втікатиму до ще більшої небезпеки. І, напевно, я мушу піти сам, якщо мені судилося це зробити й урятувати Шир. Але я почуваюся таким маленьким, закинутим і навіть зневіреним. А ворог такий могутній і страшний.
Він не сказав Ґандалфові, що в ту мить, коли він говорив, у його серці спалахнуло велике бажання піти слідом за Більбо, піти слідом і, можливо, навіть його знайти. Бажання було таке сильне, що навіть подолало його страх: він мало не кинувся бігти, отак униз дорогою без капелюха, як це зробив Більбо якось уранці багато років тому.
— Мій дорогий Фродо! — вигукнув Ґандалф. — Гобіти — справді дивовижні створіння, я і раніше це говорив. Можна все про них дізнатися за місяць, а все ж через сотню років якоїсь миті вони тебе здивують. Я майже не сподівався на таку відповідь, навіть від тебе. А Більбо зовсім не помилився, обравши тебе своїм спадкоємцем, хоч і мало він думав про те, наскільки це виявиться важливим. Боюся, ти правий. Перстень не вдасться надовго приховати в Ширі; і заради тебе, як і заради інших, тобі треба буде піти і позбутись імені Торбина. Тепер не дуже безпечно носити це ім'я поза межами Ширу чи в Дикому Краї. Зараз я дам тобі дорожнє ім'я. У дорозі ти будеш паном Підгіром. Тільки не рушай у путь сам-один. Не йди сам, якщо знаєш когось, кому можеш довіряти і хто захоче йти поряд, а ти захочеш узяти його зі собою в незнані випробування. Та якщо шукатимеш товариша, вибирай уважно! І стеж за тим, що говориш навіть найближчим друзям! Ворог має багато нишпорок, він усе чує.
Раптом він зупинився і прислухався. Фродо збагнув, що довкола, в кімнаті й у саду, було дуже тихо. Ґандалф підкрався до вікна. А тоді враз вистрибнув на підвіконня і простягнув довгу руку за вікно. Почувся вереск, а за ним з'явилася кучерява голова Сема Правонога, витягнена за вухо.
— Ну-ну, клянусь бородою! — сказав Ґандалф. — Та це ж Сем Правоніг? Що ж він тут поробляє?
— Та що ви, пане Ґандалфе! — сказав Сем. —
