Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Віддай-но його нам, Деаґоле, любий, — сказав Смеаґол із-за плеча приятеля.
— Чому? — запитав Деаґол.
— Бо сьогодні мої уродини, любий, і мені цього хочеться, — сказав Смеаґол.
— Мені байдуже, — відповів Деаґол. — Ти вже маєш подарунок від мене, дуже дорогий. А це я знайшов, і воно моє.
— О, справді, мій любий, — сказав Смеаґол, схопив Деаґола за шию і задушив, бо золото сяяло так гарно. І надягнув перстень на палець.
Ніхто ніколи не довідався, куди подівся Деаґол; його вбили далеко від дому, а тіло хитро заховали. А Смеаґол повернувся сам; виявилося, що коли він надягав перстень, ніхто з родичів його не бачив. Його дуже втішило таке відкриття, але він нікому про це не сказав; із перснем він винюхував усі таємниці, підслухував і підглядав, і тільки й шукав, що би такого підлого та зловмисного вчинити. Перстень дав йому силу, відповідну до його статури. І не дивно, що його почали недолюблювати, а коли він ставав видимим, усі його уникали. Його копали, а він кусав за ноги. Він удавався до крадіжок і постійно бурчав собі щось під ніс і ґелґотав. Тому його назвали Ґолумом і проклинали його, і наказували, щоби забирався геть; і тоді його бабуся, прагнучи миру, вигнала його з родини і викинула зі своєї нори.
Він тинявся самотою, нарікаючи на жорстокість світу, і так піднімався вгору Рікою, аж поки не досяг потічка, що випливав із гір, і тоді попрямував туди. У глибоких озерах він ловив рибу невидимими пальцями і поїдав її сирою. Якось удень, коли було дуже спекотно, він, нахилившись над ставком, відчув, як запекло в потилицю, а яскраве світло від води засліпило вологі очі. Це його здивувало, бо про Сонце він майже забув. Тоді востаннє він поглянув угору і погрозив Сонцю кулаком.
Але коли він опустив очі, то побачив удалині вершини Імлистих Гір, із яких випливав потічок. І раптом подумав: «У тих горах я знайду прохолоду і затінок. Сонце мене там не досягне. А яке коріння у цих гір! Там приховані великі таємниці, яких ніхто не відкривав од початку світу».
Отож уночі він піднявся в гори і знайшов невелику печеру, з якої випливав темний потічок; і, як хробак, він проповз в осердя самих гір і канув у безвість. Разом із ним у пітьму відійшов Перстень, і навіть його творець, чия міць зростала, нічого про нього не міг дізнатися.
— Ґолум! — зойкнув Фродо. — Ґолум? Тобто те самісіньке створіння, яке зустрів Більбо? Як огидно.
— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — і вона могла трапитися будь із ким, навіть із моїми знайомими гобітами.
— Я не можу повірити, що Ґолум — родич гобітів, хай навіть дуже далекий, — запалився Фродо. — Як ти міг таке вигадати!
— Однак це чиста правда, — відповів Ґандалф. — Що ж до їхніх коренів, то я знаю більше за самих гобітів. І навіть розповідь Більбо підтверджує спорідненість. Багато спільного було в тому, як вони думали і що пам'ятали. Вони розуміли один одного з півслова, набагато краще, ніж гобіт зрозуміє, скажімо, гнома, орка чи навіть ельфа. Узяти хоча би загадки, які знали обидва.
— Так, — сказав Фродо. — Однак загадки — не лише гобітська забава, і взагалі вони дуже подібні. Та гобіти не махлюють. А Ґолум постійно хотів здурити. Він намагався захопити Більбо зненацька. І напевно він потішався, розпочавши гру, яка обіцяла йому легку жертву, а в разі програшу він нічого не втрачав.
— На жаль, це чистісінька правда, — погодився Ґандалф. — Але, гадаю, ти ще дечого не помітив. Навіть Ґолум не був цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж навіть Мудрі могли би це уявити, — як справжній гобіт. Маленький закуток душі ще належав йому, і світло сягало туди, наче крізь тріщину в темряві: світло з минулого. Думаю, йому насправді було приємно почути приязний голос, що нагадував про вітер і дерева, і сонце на траві, і про все забуте.
Але, звісно, це врешті ще більше розлютило його злу половину — ні подолати, ні вилікувати її не вдалося. — Ґандалф зітхнув. — На жаль, на це мало сподівань. Утім, якась надія є, попри те, що володів він Перснем так довго, мало не відколи себе пам'ятає. Адже він давно його не надягав: у чорній темряві це майже не потрібно. Звісно, він ніколи не «танув». Він худий і водночас міцний. Але ж та річ виїдала його розум, і страждання його стало майже нестерпним. Усі «великі таємниці» гір виявилися просто порожньою ніччю: там не було що шукати ані робити, лише крадькома наїдатись і пригадувати старі образи. Він став зовсім жалюгідним. Він ненавидів темряву, а ще більше — світло: ненавидів усе, а перстень — понад усе.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо. — Адже для нього Перстень був найдорожчою та найважливішою річчю? Якщо він його ненавидів, чому ж не позбувся або не пішов і не покинув?
— Фродо, ну ти мав би вже зрозуміти, — сказав Ґандалф. — Він ненавидів і водночас любив Перстень, як і себе самого. Він не міг його позбутись. У нього не залишилося своєї волі.
Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він сам може зрадливо зісковзнути з пальця, та його володар ніколи з ним не розлучиться. Щонайбільше, він може тішитися думкою, що передасть Перстень комусь іншому, і то тільки на самому початку, коли Перстень іще не заволодіє ним. Наскільки мені відомо, Більбо вперше за всю історію справді віддав його сам. Хоча і йому потрібна була моя допомога. Утім, навіть попри те все, він ніколи б не відмовився від Персня і не викинув би його. Фродо, це не Ґолум, але таки сам Перстень вирішував, що робити. Перстень покинув його.
— Як, аби відразу натрапити на Більбо? — здивувався Фродо. — Чи не пасував би він краще оркові?
— Нема чого жартувати, — сказав Ґандалф. — Принаймні тобі. Це найдивніший момент у всій історії з Перснем: якраз у цю мить з'явився Більбо і наосліп, у темряві, на нього натрапив. Там діяли різні сили, Фродо. Перстень намагався повернутися до господаря. Він зісковзнув із пальця Ісілдура, зрадивши його; далі, коли з'явилася нагода, він упіймав бідного Деаґола, і той загинув; а потім цей Ґолум, і його він зруйнував. А з нього вже не було користі, бо ж занадто він дрібний і підлий; і поки Перстень був при ньому, Ґолум нізащо би не покинув
