Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Сонце зайшло. Торбин Кут здавався сумним, похмурим та розхристаним. Фродо тинявся знайомими кімнатами і спостерігав, як гасне сонячне світло на стінах і тіні виповзають із кутків. У хаті поступово смеркалося. Він вийшов надвір, подався до хвіртки, а тоді пішов Пригірною дорогою. Він сподівався в сутінках зустріти Ґандалфа.

На чистому небі яскраво сяяли зорі.

— Ніч буде гарна, — сказав він уголос. — Добре для початку. Хочу вже йти. Не можу тут більше вештатися. Я піду, а Ґандалф мене наздожене.

Він повернувся було назад, а тоді зупинився, бо почув голоси, якраз за рогом узвозу. Один голос, без сумніву, належав старому Дідусеві; інший був незнайомий і дещо неприємний. Фродо не міг розібрати, що той казав, але чув доволі різкі відповіді Дідуся. Старий, здавалося, нервував.

— Ні, пан Торбин виїхав. Сьогодні вранці, а мій Сем поїхав разом із ним, і всі речі перевезли. Так, продав усе і виїхав, кажу вам. Чому? Це не моя справа і не ваша. Куди? Це не таємниця. Перебрався до Цапова чи куди там, далеко звідси. Так, он туди пряма дорога. Сам я так далеко не ходив; у Цаповому Краї дивний народ. Ні, не можу нічого передати. На добраніч!

Хтось потупотів униз Пригірком. Фродо здивувався, чому це йому стало легше на душі від того, що невідомий не піднявся на Пригірок. «Уже набридли мені всілякі розпитування, — подумав він. — Ну, що за надокучливі в нас люди!» Він мало не пішов до Дідуся запитати, хто то був; але передумав і хутко повернувся до Торбиного Кута.

Піпін сидів на ґанку на своєму клунку. Сема не було. Фродо переступив темний поріг.

— Семе! — покликав він. — Семе! Пора!

— Іду, пане! — пролунала відповідь, а за нею з'явився і Сем, витираючи рота. Він прощався з пивним барильцем у льоху.

— Усе готово, Семе? — запитав Фродо.

— Так, пане. Тепер лише ключ віднести, пане. Фродо зачинив круглі двері, а ключ віддав Семові.

— Біжи віднеси додому, Семе! — сказав він. — А тоді хутко навпростець — зустрінемося біля хвіртки, що виходить на луг. Вулицями не підемо. Там забагато цікавих вух і очей.

Сем погнав щодуху.

— Ну, нарешті йдемо! — сказав Фродо.

Вони завдали собі клунки на плечі, взяли ціпки і, обігнувши ріг, вийшли на західний бік Торбиного Кута.

— Прощавайте! — сказав Фродо, дивлячись на неосвітлені порожні вікна. Він помахав рукою, а тоді повернувся і (як колись Більбо) поквапився за Переґріном стежкою через сад. Вони перескочили через невисоке місце у живоплоті й попрямували луками, зникаючи в темряві, мов шелест вітру у траві.

Біля західного підніжжя Пригірка вони підійшли до воріт, що вели до вузької доріжки. Тут зупинились і припасували лямки до своїх клунків. Невдовзі з'явився Сем, відхекуючись від швидкого бігу; за спиною в нього височів важкий мішок, а на голові — незграбний повстяний лантух, який він називав капелюхом. У сутінках Сем був схожий на гнома.

— Я певен, ви дали мені всі найважчі речі, — сказав Фродо. — Співчуваю слимакам і всім, хто носить свій дім на спині.

— А я, пане, міг би ще щось узяти. Мій пакунок доволі легкий, — сказав Сем упевнено, хоч і неправду.

— Ні, не бери! — сказав Піпін. — Йому не зашкодить. Сам наказав нам усе це запакувати. Останім часом він зледачів, тож нехай пройдеться і трохи зжене сальце.

— Пожалійте старого бідного гобіта! — засміявся Фродо. — Поки я доберуся до Цапового Краю, точно стану тоненьким, як вербова різка. Та облишмо дурниці. Підозрюю, Семе, ти взяв більше, ніж тобі належить, на першому ж привалі подивлюся. — Він знову взяв у руку ціпок. — Ну, всі ми любимо гуляти в темряві, — тож пройдімо кілька миль перед сном.

Вони пройшли доріжкою на захід, потім звернули ліворуч, а далі — знову полями. Ішли вервечкою вздовж живоплотів, оминаючи корчі, й поступово їх огортала ніч. У темних плащах вони були невидимі, наче понадягали чарівні персні. А оскільки були вони гобіти та ще й намагалися не здіймати галасу, то йшли так тихо, що навіть інший гобіт би не почув. Навіть польова та лісова звірина їх не помічала.

За якийсь час вони перейшли вузьку кладку через Річку на захід від Гобітона. Потічок здавався просто чорною стрічкою, що петляла поміж похиленими вільхами. За милю чи дві на південь гобіти поспіхом перетнули широку дорогу, яка пролягала з Брендівинного Мосту; зараз вони були в Туковому Краї й, повернувши на південний схід, пішли до Зелених Пагорбів. Вибравшись на перший схил, вони озирнулись і побачили вогні Гобітона, що блимали в долині Річки. Потім вогні заховалися за темними складками пагорбів, а далі зникло і Поріччя біля сірого озера. Коли світло останньої садиби залишилося далеко позаду, Фродо обернувся і прощально помахав рукою.

— Не знаю, чи побачу ще коли-небудь цю долину, — тихо промовив він.

Десь за три години вони зупинилися на відпочинок. Ніч була ясна, прохолодна та зоряна, але схилами пагорбів, зі струмків і глибоких долин, пасмами піднімався сивий туман. Тонкі гілки берез, розхитуючись на легкому вітрі, спліталися чорною сіткою проти блідого неба. Гобіти з'їли дуже мізерну вечерю (як на гобітів) і рушили далі. Невдовзі натрапили на вузьку дорогу, яка, сіріючи в темряві, вела вдалину, вгору-вниз схилами, до Лісового Дому і Колодного, і до Переправи. Вона піднімалася від Пригірної дороги в долині Річки й тягнулася краєм Зелених Пагорбів до Лісового Кута — дикого закутка Східної Чверті.

За якийсь час вони звернули на добре втоптану стежку. Високо над ними шелестіли сухим листям дерева. Було дуже темно. Спершу, опинившись далеко від цікавих вух, вони говорили або тихо щось наспівували. Далі пішли мовчки, й Піпін почав відставати. Нарешті на крутому схилі він зупинився і позіхнув.

— Я так хочу спати, — заскиглив він, — що зараз упаду посеред дороги. Чи ми будемо спати стоячи? Уже майже північ.

— А я думав, ти любиш гуляти в темряві, — сказав Фродо. — Та ми не поспішаємо. Мері чекає на нас десь післязавтра, значить, маємо ще два дні. Зупинимося, як тільки знайдемо гарну місцину.

— Вітер західний, — сказав Сем. — Якщо ми перейдемо на той бік цього пагорба, то знайдемо добре захищене і затишне місце. Якщо мене не зраджує пам'ять, то просто попереду — сухий ялиновий ліс. — Сем добре знав місцевість за двадцять миль від Гобітона, але на тому його знання географії закінчувалися.

На вершині пагорба вони натрапили на латку ялинового