Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Зовсім ні, — відповів Фродо. — Втім, я не впевнений, що тебе розумію. А як ти дізнався все це про Перстень і про Ґолума? Ти справді все це знаєш чи тільки здогадуєшся?
Ґандалф глянув на Фродо, блиснувши очима.
— Знаю багато і багато довідався, — відповів він. — Але я не збираюся перед тобою звітувати про всі свої справи. Історія Еленділа, Ісілдура та Єдиного Персня відома всім Мудрим. Сам лише вогняний напис, окрім усього іншого, засвідчує, що твій перстень є тим Єдиним Перснем.
— І коли ти про це дізнався? — урвав його Фродо.
— Оце зараз, у цій кімнаті, звісно, — різко відповів чарівник. — Але я сподівався на це. Я повернувся з темних подорожей і довгих пошуків, аби зробити цю останню перевірку. Це — останній доказ, і тепер усе стає зрозуміло. Нелегко було з'ясувати, яку роль відіграв у цій історії Ґолум. Можливо, я почав зі здогадок про Ґолума, та зараз я вже не здогадуюся. Я знаю. Я його бачив.
— Ти бачив Ґолума? — збентежено вигукнув Фродо.
— Так. Очевидно, це треба було зробити, врешті-решт. Я давно намагався, і зрештою мені це вдалось.
— А що трапилося після того, як Більбо від нього втік? Ти про це знаєш?
— Не зовсім. Я розповів тобі тільки те, що захотів би розказати Ґолум — хоча, звісно, не так, як передав я. Ґолум — брехун, і його слова треба пересіювати. Наприклад, він назвав Перстень своїм «подарунком на уродини», наполягаючи на цьому. Він сказав, що Перстень подарувала йому бабуся, у котрої багато подібних гарних речей. Безглузда вигадка. Не сумніваюся, що бабуся Смеаґола була матріархом, особою по-своєму визначною, та говорити, що їй належало багато ельфійських перснів — це дурниця, а що вона їх роздавала — брехня. Проте брехня із зерниною правди.
Убивство Деаґола переслідувало Ґолума, тому він вибудував захист, який повторював своєму «дорогенькому» знову і знову, гризучи в темряві кістки, аж поки сам у це не повірив. Були його уродини. Деаґол мав подарувати йому того персня. Перстень з'явився, щоби стати його подарунком. Він був його подарунком на уродини тощо.
Я терпів його, скільки міг, але правда була вкрай важливою, і врешті я повівся брутально. Я пригрозив йому вогнем, і він, лаючись і скиглячи, потроху розповів, як усе було насправді. Він вважає, що його не зрозуміли і використали. Та коли нарешті все розповів, і про загадки, і про втечу Більбо, то вже не промовив ані слова, кидав лише неясні натяки. Щось його лякало більше за мене. Він бурчав, що своє він іще поверне. І ще покаже, як його копати, обманювати, а потім грабувати. Ґолум тепер має надійних друзів, надійних і дуже сильних. Вони йому допоможуть. Торбин за це заплатить. Такою була його основна думка. Він ненавидів Більбо і проклинав його ім'я. Що більше, він знав, звідки Більбо.
— Але як він про це дізнався? — запитав Фродо.
— Ну, своє ім'я Більбо сам необачно йому сказав; а коли Ґолум вийшов, знайти країну було вже не складно. О, так, він вийшов! Жадоба повернути Перстень виявилася сильнішою за страх перед орками чи навіть світлом. За рік-другий він покинув гори. Бачиш, хоча бідолаха все ще і був зв'язаний жадобою, Перстень уже не руйнував Ґолума; той почав потроху відживати. Почувався старим, страшенно старим, хоч уже не боязким, а ще — смертельно голодним.
Світла, світла Сонця та Місяця, він боявся, світло він ненавидів і, гадаю, завжди ненавидітиме; та він хитрий. Він додумався, що можна заховатися від світла Сонця й Місяця, спритно та нечутно пробиратися глупої ночі, шукаючи дорогу холодними вицвілими очима і полюючи на дрібну сполохану чи необережну здобич. На свіжих харчах і чистому повітрі він зміцнів і знахабнів. Він добрався до Морок-лісу, чого і слід було сподіватись.
— І ти там його знайшов? — спитав Фродо.
— Я його зустрів там, — відповів Ґандалф, — але він не відразу туди прийшов, він довго переслідував Більбо. Важко було про щось від нього довідатися, бо його мову постійно переривали прокльони та погрози. «Що воно мало у своїх кишеньцях? — згадував він. — Воно не сказало, ні, дорогесенький. Махляйко. Нечесне питання. Воно перше махлювало, воно. Порушило правила. Треба було його розчавити, так, мій дорогенький. І розчавимо, мій дорогесенький!»
Ось так він і говорив. Гадаю, тобі вистачить. А я мусив це слухати день у день. Але з натяків, які прослизали поміж його бурмотінням, я збагнув, що він нарешті добрався до Есґарота і навіть до вулиць Дола, підслухуючи та підглядаючи. Ну, звістки про визначні події ширилися Диким Краєм, багато хто чув ім'я Більбо і знав, звідки він. Ми не приховували нашої зворотної подорожі до його дому на Заході. Нашорошені вуха Ґолума скоро вчули все, що треба.
— Але чому він перестав переслідувати Більбо? — запитав Фродо. — Чому не дійшов до Ширу?
— О, — сказав Ґандалф, — до цього ми і дійшли. Думаю, Ґолум намагався. Він вирушив на захід і дійшов до Великої Ріки. Та далі звернув убік. Я впевнений, не відстань його налякала. Ні, щось інше повернуло його шлях. Так думають мої друзі, котрі на нього полювали. Першими його вистежили лісові ельфи, зовсім легко, бо слід його був свіжим. Ішов він через Морок-ліс і назад, але Ґолума вони не спіймали. Лісом ходили чутки, жахливі оповіді навіть для звірів і птахів. Говорили про нове жахіття, привид, який п'є кров. Він вилізав на дерева по гнізда, заповзав у нори по малят, прослизав через вікна до колисок.
Але на західній околиці Морок-лісу слід змінив керунок, пішов, петляючи, на південь, покинув володіння лісових ельфів і загубився. А далі я припустився великої помилки. Так, Фродо, і не першої; хоча боюся, що ця може виявитися найгіршою. Я залишив його у спокої, дозволив йому піти; тоді у мене було багато справ, і я все ще довіряв мудрості Сарумана.
Ну, відтоді минули роки. Дотепер я розплачуюся за це багатьма похмурими та небезпечними днями. Коли я знову взявся за пошуки, після зникнення Більбо, слід Ґолума давно
