Танок драконів - Джордж Мартін

— Бідолашна дитина,— промовив добрий чоловік.— Хочеш повернути собі очі? Тільки попроси — і знову бачитимеш.

Він це питав щоранку.

— Можливо, захочу завтра. Не сьогодні.

Обличчя в неї було як тиха вода — ховало почуття, нічого не виказуючи.

— Як хочеш.

Почулося, як він облуплює яйце, а потім слабенький сріберний брязкіт: добрий чоловік узяв ложечку для солі. Він любив посолити яйця.

— Куди моя бідолашна сліпа дівчинка ходила вчора жебрати?

— В заїзд «Зелений вугор».

— І які три речі ти дізналася, яких не знала, коли йшла від нас?

— Володар моря досі хворіє.

— Це не новина. Володар моря хворів учора і завтра теж хворітиме.

— Або помре.

— От коли помре, це буде новина.

«Коли він помре, будуть вибори, і тоді затанцюють ножі». Так заведено у Браавосі. У Вестеросі на зміну померлому королю приходить його старший син, але у Браавосі королів немає.

— Новим володарем моря стане Тормо Фрегар.

— Це такі плітки ходять у «Зеленому вугрі»?

— Так.

Добрий чоловік відкусив від яйця. Чути було, як він жує. Він ніколи не говорить з повним ротом. Проковтнувши, він мовив:

— Люди кажуть: мудрість у вині. Ці люди йолопи. В інших заїздах називають інші імена, не сумнівайся,— він знову відкусив від яйця, прожував, проковтнув.— То які три речі ти дізналася, яких не знала, коли йшла від нас?

— Я дізналася, що дехто каже: новим володарем моря обов’язково стане Тормо Фрегат.

— Так краще. Що ще ти дізналася?

«У приріччі, у Вестеросі, сніг випав»,— мало не сказала дівчинка. Але він запитав би, звідки вона знає, а відповідь би йому навряд чи сподобалася. Закусивши губу, вона пригадала вчорашній вечір.

— Повія Саврона вагітна. Щодо батька вона не певна, але гадає, що це, можливо, тайроський перекупний меч, якого вона вбила.

— Це корисно знати. Що ще?

— Цариця-Моряниця обрала нову русалку на місце тої, що потонула. Це тринадцятирічна донька служниці одного з Престейнів, без монетки в кишені, але гарненька.

— Вони всі такі на початку,— сказав жрець,— але ти не можеш бути певна, що вона гарненька, поки не побачиш її на власні очі, а ти ж очей не маєш. Хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Я бачу Безоку Бет, жебрачку. Вона жахлива брехуха, ця дівчинка. Берися до своїх обов’язків. Валар моргуліс.

— Валар догейрис.

Забравши свою миску, кухлик, ніж і ложку, дівчинка підвелася на ноги. Останньою взяла свою паличку. Вона була п’ять футів завдовжки, тонка і гнучка, завтовшки з її великий палець, а за фут від верху мала шкіряну обмотку замість руків’я. «Це краще за очі, коли навчишся користуватися»,— казала приблуда.

Але це була неправда. Дівчинці часто говорили неправду — щоб випробувати її. Не існує палички, яка була би краща за пару очей. Але мати таку паличку було корисно, тож дівчинка завжди тримала її при собі. Ума навіть почала її саму називати Паличка, але імена нічого не значать. Вона — це вона. «Ніхто. Я — ніхто. Просто сліпа дівчинка, просто служниця багатоликого».

Щовечора приблуда приносила їй кухлик молока і казала випити. Напій мав дивний гіркуватий присмак, який сліпа дівчинка просто зненавиділа. Навіть від ледве вловимого запаху, який за мить до того, як напій торкнеться язика, попереджав її, що воно таке, їй уже кортіло блювати, але вона все одно випивала кухлик до дна.

— Скільки мені ще бути сліпою? — питала вона.

— Поки темрява не стане тобі такою самою приємною, як світло,— відповідала приблуда,— або поки ти не попросиш повернути тобі очі. Попроси — і знову бачитимеш.

«А ви тоді відішлете мене геть». Краще вже сліпота, ніж таке. Вони не змусять її здатися.

Того дня, коли вона прокинулася сліпою, приблуда, взявши її за руку, провела через льохи і коридори в горі, на якій було збудовано Чорно-білий палац, а потім вони піднялися крутими сходами власне у храм.

«Лічи сходинки, поки піднімаєшся,— сказала приблуда.— Проведи пальцями по стіні. Тут є позначки, невидимі для ока, але відчутні на дотик».

То був перший урок. Таких уроків ще було багато.

По обіді приходив час трут і трунків. Дівчинці допомагали нюх, смак і дотик, та коли мелеш отруту, торкатися і куштувати на смак може бути смертельно небезпечно, а у деяких з приблудиних особливо токсичних сумішей навіть запах був небезпечний. Дівчинка вже звикла до обпечених мізинців і вкритих пухирями губ, а одного разу їй було так зле, що вона кілька днів не могла їсти — все вибльовувала.

Вечеря — час для уроку мови. Сліпа дівчинка розуміла браавоську мову й непогано нею розмовляла, навіть майже позбулася свого варварського акценту, але доброму чоловікові цього було мало. Він наполягав, щоб вона удосконалювала свою валірійську й вивчила на додачу говірки Ліса й Пентоса.

Увечері вона гралася з приблудою у вірю-не-вірю, та коли не бачиш суперника, гра зовсім інакша. Іноді доводилося покладатися лише на тон і добір слів, а іноді приблуда дозволяла їй торкнутися руками її обличчя. На початку гра була дуже, дуже складна, майже неможлива... та коли дівчинка вже ладна була верещати з відчаю, все стало набагато простіше. Вона навчилася чути брехню, впізнавати її у тому, як рухаються м’язи довкола рота й очей.

Її обов’язки переважно не змінилися, але, виконуючи їх, вона перечіпалася через меблі, врізалася в стіни, впускала на підлогу таці, безнадійно губилася у храмі. Одного разу мало не полетіла сторчголов зі сходів, але колись, в іншому житті, коли вона ще називалася Арією, Сиріо Форел навчив її тримати рівновагу, тож вона якось примудрилася не впасти.

Бували ночі, коли вона залюбки поплакала би перед сном, якби досі була Арі, чи Ласкою, чи Кет, чи навіть Арією з дому Старків... але ніхто не має сліз. Без очей навіть найлегші справи стають небезпечними. Дюжину разів дівчинка обпікалася, працюючи на кухні з Умою. Одного разу, ріжучи цибулю, вкраяла палець аж до кістки. Двічі не змогла знайти власну кімнату в підвалі та змушена була спати на підлозі біля підніжжя сходів. З усіма своїми закапелками й альковами храм був страшенно підступний: навіть коли дівчинка навчилася добре користуватися вухами, від того, як відбивалися її кроки від стель і летіли луною