Танок драконів - Джордж Мартін

Джона трусив Маллі.

— М’лорде, ви потрібні. Перепрошую, м’лорде. Знайшли дівча.

— Дівча? — Джон сів рівно, тручи кулаками очі, щоб прогнати сон.— Вал? Вал повернулася?

— Не Вал, м’лорде. Це з цього боку Стіни.

Арія. Джон випростався.

— Дівча,— вереснув крук.— Дівча, дівча.

— Тай і Данел натрапили на неї за два льє на південь від Кротівки. Гналися за дикунами, які втекли королівським гостинцем. Піймали їх й везли назад, і тут наскочили на дівчинку. Вона високородна, м’лорде, й питає вас.

— Скільки з нею людей? — Джон підійшов до миски, плеснув води в обличчя. Боги, як же він утомився!

— Ніскільки, м’лорде. Вона одна. Кінь під нею вже буквально падав. Шкіра й кістки, кульгавий і в милі. Коня розсідлали, а дівчину забрали на допит.

«Сіра дівчинка на загнаному коні». Схоже, Мелісандрине полум’я не збрехало. Але куди поділися Манс Рейдер і всі його списосуджені?

— Де дівчинка зараз?

— У покоях мейстра Еймона, м’лорде,— відповів Маллі. Вояки Чорного замку й досі називали так ці кімнати, хоча старий мейстер нині має вже бути в теплі й безпеці Старгорода.— Дівчинка була синя від холоду, тремтіла як у пропасниці, тож Тай вирішив показати її Клайдасові.

— Добре.

Джон знову почувався п’ятнадцятирічним. Менша сестричка. Підвівшись, він одягнув плаща.

Коли він разом з Маллі перетинав двір, сніг і досі падав. На сході золотів світанок, але у вікні леді Мелісандри в Королівській вежі мерехтіло червонясте світло. «Вона що — ніколи не спить? В яку гру ви граєте, жрице? Ви дали Мансові якесь інше завдання?»

Хотілося вірити, що це Арія. Хотілося знову побачити її обличчя, всміхнутися їй і розкуйовдити її волосся, запевнити, що тут вона в безпеці. «Одначе це не так. Вічнозим спалили і зруйнували, і безпечних місць уже не зосталося».

Джон не може залишити її тут, біля себе, хай як би не хотілося. На Стіні не місце жінці, а тим паче дівчинці високого роду. Але віддавати її Станісові або Мелісандрі він також не збирався. Король захоче видати її за когось зі своїх людей — за Горпа, або Масі, або Годрі Велеторіза, а що з нею захоче зробити червона жінка, хіба богам відомо.

Найкраще рішення, яке Джон бачив, це відвезти її у Східну варту й попросити Котера Пайка відіслати її на кораблі за море, де її не дістануть усі ці сварливі королі. Але з цим, звісно, доведеться почекати, поки кораблі повернуться з Крутодому. «Вона може відплисти у Браавос разом з Тайко Несторисом. Можливо, Залізний банк допоможе підшукати родину, яка візьме її за годованку». Браавос — найближче з вільних міст... що робить його варіантом водночас найкращим і найгіршим. «Можливо, безпечніше плисти в Лорат або Порт-Ібен». Та хай куди відпровадить Арію Джон, їй знадобиться срібло, дах над головою, захисник. Вона ж лише дитина.

У колишніх покоях мейстра Еймона було так тепло, що хмарка пари, яка вихопилася звідти, коли Маллі відчинив двері, засліпила їх обох. У коминку горів нещодавно розпалений вогонь, і дрова тріщали та плювалися іскрами. Джон переступив гору мокрого одягу.

— Сноу, Сноу, Сноу,— кракали над головою круки. Дівчинка скулилася біля вогню, закутавшись у чорний вовняний плащ, утричі більший за неї, і міцно спала.

Вона була справді настільки схожа на Арію, аж Джон здригнувся, але тривало це лише мить. Висока, худенька, цибата дівчина, самі лікті й коліна, каштанове волосся заплетене в товсту косу й зав’язане шкіряними шнурочками. Довге обличчя, гостре підборіддя, маленькі очі.

Й вона була старша, набагато старша. «Ця дівчина одного віку зі мною».

— Вона поїла? — запитав Джон у Маллі.

— Тільки хліба з юшкою, м’лорде,— підвівся з крісла Клайдас.— Краще не квапитися, завжди казав мейстер Еймон. Забагато з’їсть — і не зможе перетравити.

Маллі кивнув.

— У Данела була одна з тих Гобових ковбасок, він їй запропонував шматочок, але вона і не торкнулася.

Джон не здивувався. Гобові ковбаски були здебільшого з сала, солі й різного такого, про що краще взагалі не знати.

— Мабуть, нехай поки що відпочиває.

І тут дівчина сіла, притискаючи плащ до маленьких білих грудей. Вигляд у неї був збентежений.

— Де...

— У Чорному замку, міледі.

— Ні Стіні,— на очі їй набігли сльози.— Я тут.

— Бідолашна дитина,— наблизився Клайдас.— Скільки тобі років?

— На іменини буде шістнадцять. І я не дитина, а доросла розквітла жінка,— позіхнула вона, затуляючи рота плащем. Крізь складки прозирнула гола колінка.— У вас немає ланцюга. Ви мейстер?

— Ні,— відповів Клайдас,— але я служив у мейстра.

«Вона і справді трохи схожа на Арію,— подумав Джон.— Заморена голодом і худенька, однак у неї і коси того самого кольору, і очі».

— Мені сказали, ви мене питали. Я...

— ...Джон Сноу,— дівчина відкинула косу за спину.— Наші з вами доми зв’язують кров і честь. Вислухайте мене, як родич. За мною женеться мій дядько Креган. Не дозволяйте йому забрати мене назад у Картвердь.

Джон придивився пильніше. «А я її знаю». Було щось знайоме у її очах, у тому, як вона трималася, як говорила. Якусь мить він не міг пригадати. А потім зрозумів.

— Аліс Карстарк.

У неї на вустах з’явилася тінь усмішки.

— Я не була впевнена, що ви мене згадаєте. Коли ми бачилися востаннє, мені було шість років.

— Ви приїздили у Вічнозим з батьком...— («З батьком, якому потім відрубав голову Роб»).— Не пам’ятаю, з якого приводу.

— Щоб познайомити мене з вашим братом,— спалахнула вона.— Ні, звісно, був якийсь формальний привід, але справжня причина була саме в цьому. Я була з Робом майже одного віку, й батько подумав, що ми б могли побратися. Був бенкет. Я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже ввічливий і сказав, що я чудово танцюю. А ви дулися. Батько сказав: чого ще очікувати від байстрюка.

— Пригадую,— майже не збрехав Джон.

— Ви й зараз трішки дуєтеся,— сказала дівчина,— але я вас пробачу, якщо врятуєте мене від дядька.

— А ваш дядько... це лорд Арнольф?

— Ніякий він не лорд,— презирливо сказала Аліс.— Законний лорд — мій брат Гарі, а я за законом — його спадкоємиця. Донька по лінії наступництва йде перед дядьком. Дядько Арнольф — просто каштелян. Узагалі-то він — мій двоюрідний