Танок драконів - Джордж Мартін
— Усе було... не так просто, як здається. Лорд Карстарк убив двох полонених, міледі. Неозброєних хлопчаків, ув’язнених зброєносців.
Дівчина, схоже, не здивувалася.
— Батько ніколи не горлопанив, як Великий Джон, але у гніві він був не менш небезпечний. Але він уже мертвий. Так само, як і ваш брат. А ми з вами тут, ми ще живі. Між нами ж немає кровної ворожнечі, лорде Сноу?
— Чоловік, вбираючись у чорне, всі ворожнечі залишає у минулому житті. Нічна варта не сварилася ні з Картвердю, ні з вами.
— Це добре. Я боялася... Я благала батька залишити за каштеляна когось із моїх братів, але ж ніхто з них не хотів проґавити славу й відкупне, яке чекає на півдні. А тепер Тор і Ед мертві. Гарі, коли ми востаннє про нього чули, був у полоні в Дівоставі, але то було майже рік тому. Може, він уже теж мертвий. Я не знала, до кого ще звернутися, крім як до останнього сина Едарда Старка.
— А чом не до короля? Картвердь присягнула Станісові.
— Мій дядько присягнув Станісові в надії, що цим спровокує Ланістерів і вони відрубають бідолашному Гарі голову. Якщо мій брат помре, Картвердь перейде до мене, але права на неї хочуть отримати мої дядьки. Щойно я народжу Креганові дитину, я вже йому й потрібна не буду. Він уже поховав двох дружин,— вона сердито витерла сльозу — точно як це зробила б Арія.— Ви мені допоможете?
— Шлюб і спадкоємство — це питання, які розглядає король, міледі. Я напишу Станісові від вашого імені, але...
Аліс Карстарк розсміялася, але у цьому сміхові вчувався відчай.
— Напишіть, але відповіді не чекайте. Станіс не встигне отримати вашого листа — на той час він уже загине. Мій дядько про це подбає.
— Про що ви?
— Арнольф квапиться у Вічнозим, це правда, але з однією метою: встромити кинджал у спину вашого короля. Він уже давно знюхався з Рузом Болтоном... в обмін на золото, обіцянку прощення і голову бідолашного Гарі. Лорд Станіс іде назустріч своїй погибелі. Він не зможе мені допомогти, та навіть якби й міг, не став би,— сказала Аліс і опустилася перед Джоном навколішки, притискаючи до себе чорний плащ.— Ви — моя єдина надія, лорде Сноу. Благаю вас іменем вашого батька. Захистіть мене.
Сліпа дівчинка
Ночами їй світили далекі зорі й мерехтіння місячного сяйва на снігу, але на світанку вона прокидалася у темряву.
Вона розплющила очі й невидюще витріщилася в пітьму, яка її огортала; сон уже танув. «Як було гарно!» Вона облизала вуста, пригадуючи. Мекання овець, жах в очах вівчаря, скавчання собак, яких вона одного по одному загризла, гарчання зграї. Відтоді як почався сніг, здобичі стало менше, але цієї ночі вовки побенкетували. Баранина, собачатина і людське м’ясо. Дехто з її маленьких сірих родичів боявся людей, навіть мертвих, та тільки не вона. М’ясо завжди м’ясо, і люди — також здобич. Вона — нічна вовчиця.
Та тільки уві сні.
Сліпа дівчинка перевернулася на бік, сіла, скочила на ноги, потягнулася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям матрац на холодній кам’яній полиці, тож прокидалася вона завжди заклякла й задубіла. Босими загрубілими ногами вона, тиха як тінь, рушила до миски, плеснула собі в обличчя холодною водою, витерлася насухо. «Сер Грегор,— подумала вона.— Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Її ранкова молитва. Чи ні? «Ні,— подумала вона,— не моя. Я — ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, занюхає їхній страх, відчує смак їхньої крові. Одного дня».
Вона відшукала своє спіднє, яке лежало купкою, понюхала, чи можна ще поносити, вдягнула в темряві. Вбрання служниці, належне їй, висіло на своєму місці: довга сорочка з нефарбованої вовни, груботкана й кусюча. Зірвавши її з гачка, дівчинка натягнула її через голову одним вправним рухом. Останніми йдуть шкарпетки. Одна чорна, друга біла. Чорна була нагорі підшита, а біла — ні, тож вона могла навпомацки визначити, яку шкарпетку на яку ногу надягати. Ноги у неї, хай які худенькі, сильні та пружні й день у день довшають.
Це її тішило. Водяній танцюристці потрібні довгі ноги. Безока Бет — ніяка не водяна танцюристка, але ж вона не залишиться Бет назавжди.
Дорогу на кухню вона знала дуже добре, та навіть якби й не знала, ніс би сам її туди привів. «Гострий перець і смажена риба,— вирішила дівчинка, понюхавши в коридорі,— і свіжий хліб з Уминої печі». Від запахів у неї забуркотіло в животі. Нічна вовчиця добре побенкетувала, але цим не наповнити живіт сліпої дівчинки. М’ясо зі сну не нагодує — вона це затямила давним-давно.
Поснідала сардинами, до хрусткої шкоринки засмаженими в перцевій олії,— вони подавалися такими гарячими, що обпікали пальці. Залишки олії вона підібрала шматочком хліба, відламаного з Уминого ранкового буханця, й запила сніданок кухлем розведеного вина, насолоджуючись смаками і запахами, і дотиком шорсткої кірочки, і слизькістю олії, і тим, як штрикнуло у незагоєній подряпині на звороті долоні, коли туди потрапив гострий перець. «Слухай, нюхай, смакуй, відчувай,— нагадала вона собі.— Є багато способів пізнати світ для людини, яка не бачить».
Позаду хтось увійшов до кімнати, рухаючись у м’яких капцях тихо, як мишка. Дівчинка роздула ніздрі. «Добрий чоловік». Чоловіки пахнуть не так, як жінки, а зараз у повітрі ще й відчувається апельсинова нотка. Щоб краще пахло з рота, жрець полюбляв жувати апельсинову цедру (коли вдавалося її дістати).
— І хто ти сьогодні вранці? — почула дівчинка його питання: він саме всідався на чолі столу. Почулося «тук-тук», а потім легенький тріск. «Чистить перше яйце».
— Ніхто,— відповіла вона.
— Брехня. Я тебе знаю. Ти маленька сліпа жебрачка.
— Бет.
Колись вона знала
