Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
По обидві сторони річки височіли білі крейдяні скелі, розділені потоком, який протікав по ущелині. Не встиг кінь зупинитися, як Річард спішився. Він озирнувся і прив'язав коня до сумаху, плоди якого вже висохли і стиснулись. Спустившись з кручі, він побачив вузьку стежку серед слизьких каменів і бруду. По ній він і дійшов до входу в печеру.
Поклавши руку на меч, Річард заглянув туди, перевіряючи, чи немає там художника або кого-небудь ще. Але нікого не було. Від самого входу в печеру починалися настінні малюнки. Вони покривали всю поверхню стін і зникали в темряві.
Річард був приголомшений. Тут були сотні, якщо не тисячі різних малюнків. Були й маленькі, не більше його долоні, і великі, розміром з нього самого. Більшість зображували одну людину, але на деяких було намальовано і багато людей. Ясно, що вони належали різним авторам. Одні були виписані добре, з безліччю деталей, з передачею світла і тіні. Вони зображували людей зі зламаними руками і ногами, що пили з чаш у вигляді черепа, або стояли серед поля з засохлими колосками. Інші були виконані без особливого таланту, люди на них зображувалися просто рисками і плямами, але сцени були настільки ж страхітливими. Річард зрозумів, що талант тут не має великого значення, головне — сенс малюнків.
Знайшов він і малюнки різних авторів на одну і ту ж тему. На них люди стояли серед якої-небудь місцевості, але навколо цих людей завжди був окреслений круг, а в колі лежали череп і кістки.
Це були стримуючі заклинання.
Але як же знайти своє? Адже таких малюнків було дуже багато. І Річард не знав, як виглядає його мальоване заклинання. У страху він оглядав стіни, просуваючись все далі в темряву. Він розглядав кожен настінний малюнок на дорозі, боячись пропустити свій. Він розгублено дивився то в одну, то в іншу сторону, вражений безліччю картинок, намагаючись знайти якусь зачіпку, не уявляючи, куди і на що треба дивитися.
Річард все далі заглиблювався в темряву, припускаючи, що десь адже малюнки повинні закінчуватися, і, можливо, в кінці якраз знаходиться потрібний йому. Стало, однак, занадто темно, і він попрямував до виходу з печери, щоб взяти один з факелів, які помітив там.
Але не встиг він зробити й кількох кроків, як знову натрапив на невидиму стіну. Річард зрозумів, що потрапив у пастку. У нього залишалося дуже мало часу, а смолоскипи тепер були недоступні.
Він знову кинувся в темряву печери, щоб продовжувати пошуки. А малюнкам не було видно кінця. Тут Річарду прийшла в голову думка, яка, правда, була йому але дуже до душі.
Він згадав про нічний камінь — той самий, який треба використати при крайній необхідності.
Не гаючи часу, Річард дістав шкіряний мішечок. Він ніби зважував його на долоні, намагаючись зрозуміти, буде це на користь чи принесе лише нові неприємності, з якими йому вже не впоратися. Він згадував випадки, коли вже вдавався до цього засобу. Завжди через деякий час з'являлися тіні.
Може, йому вдасться витягати камінь ненадовго, подивитися на малюнок і прибрати, перш ніж тіні знайдуть його. Він і сам не знав, наскільки вдале це рішення.
«Застосовувати при крайній потребі».
Він витягнув камінь. Світло заповнило печеру. Не витрачаючи часу даремно, Річард став розглядати малюнки із зображенням однієї людини і шукати, де вони закінчуються. Краєм ока він помітив, що тіні вже стали з'являтися. Але були ще далеко. Він продовжував йти.
Нарешті він дійшов до місця, де малюнки кінчалися. Тіні були вже зовсім близько. Річард сунув камінь в мішечок. У темряві, ледве дихаючи, чекав він смертоносного дотику. Дотику не було. Світло доходив сюди лише від далекого входу в печеру, але було настільки слабким, що розрізнити малюнки було неможливо. Він розумів, що доведеться знову скористатися каменем.
Але раніше він намацав у кишені м'яку липку паличку, що дав Зедд. Вийнявши її з кишені, Річард знову дістав нічний камінь. В першу мить яскраве світло засліпило його. Він почав озиратися по сторонах, шукаючи малюнок.
І нарешті побачив. Людина був намальований високим, відповідно до нього самого, і інша частина малюнка була відповідною. Малюнок був зроблений грубо, але все ж Річард впізнав себе. У правій руці чоловік тримав меч з написом ІСТИНА. Навколо цієї фігури був намальований план, схожий на той, що накреслила на землі Келен. Одна із зовнішніх ліній проходила по Каллісідріну, як раз через середину мосту, в тому самому місці, де він вперше натрапив на перешкоду.
Тіні вже звали його по імені. Оглянувшись, Річард побачив простягнуті до нього руки. Він швидко сховав камінь і притиснувся спиною до стіни, в тому місці, де був малюнок, відчуваючи, як шалено калатає серце. З тугою він подумав, що малюнок занадто великий, щоб стерти всі лінії, накреслені навколо нього. Якщо ж стерти тільки частина, то йому не вдасться відразу зрозуміти, де саме розірваний круг і як йому вибратися з печери.
Він відступив від стін, щоб знайти позицію трохи краще. І тут же наткнувся на невидиму стіну. Серце його завмерло. Стіна змикалася. У нього зовсім не залишилося часу.
Річард знову витягнув камінь і почав стирати меч в надії, що тим самим усуне тотожність з собою і зніме заклинання. Але малюнок стирався дуже важко. Він відійшов на крок, щоб розглянути все трохи краще — і наштовхнувся на стіну. Тіні тягнулися до нього і знову гукали, ваблячи до себе.
Знову сховавши камінь, Річард завмер в темряві, важко дихаючи і з жахом відчуваючи, що пастка закрилася. Він розумів, що не зможе одночасно битися з тінями і стирати малюнок. Річард знав, що боротьба з тінями вимагає напруження всіх сил. Він гарячково шукав вихід, але не знаходив його. Він уже стер меч, але це не допомогло. Ясно було, що прокляття залишилося на ньому. Він розумів, що не вистачить часу повністю стерти всі лінії, і вже відчував, що задихається.
Раптом він помітив мерехтливе світло і, обернувшись,
