Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Читаємо онлайн Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
роздумав та відсмикнув руку.

— У мене складається враження, ніби ти остаточно став на бік Лабіринту, — зауважив він.

— Схоже, ти теж. Якщо, звісно, не плануєш останньої миті встромити мені кинджал у спину, — відказав я.

— Не смішно, — фиркнув той. — Я мушу бути на твоєму боці. Тепер бачу, що Лоґрус створив мене лише як одноразовий інструмент. Коли завдання буде виконано, я опинюся на смітнику. А ще, відчуваю, я б розчинився уже давно, якби не переливання твоєї крові. Тому, подобається це тобі чи ні, а я з тобою. І спині твоїй нічого не загрожує.

Ми пересувалися бігцем по наразі прямій доріжці, нарешті наближаючись до її кінцевої точки. Трохи згодом Юрт запитав:

— А що такого особливого в цьому кулоні? Схоже, Лоґрусу він страшенно потрібний.

— Цей кулон зветься Судний Камінь, — відповів я. — Кажуть, він старіший навіть за Лабіринт, і той створили за його допомогою.

— На твою думку, чому тебе привели до нього і дозволили так просто заволодіти ним?

— І гадки не маю, — відказав я. — Якщо матимеш якісь ідеї, радо їх вислухаю.

Незабаром ми дісталися місця, де наша стежина занурювалась у чорноту. Ми зупинилися, роззираючись навколо.

— Жодної таблички, — зауважив я, придивляючись до входу.

Юрт подивився на мене, як на божевільного, і мовив:

— У тебе завжди було збочене почуття гумору, Мерліне... Хто ж чіплятиме таблички в такому місці?

— Хтось із тих, хто має так само збочене почуття гумору.

— Гаразд, ходімо далі, — він повернувся до отвору.

Над отвором з’явилася табличка. На ній світився червоним напис: «Вихід». Юрт якусь мить ошелешено дивився на табличку, тоді похитав головою. Ми пройшли крізь отвір.

Далі нам довелося йти тунелем, і він трохи здивував мене. Ця місцевість була здебільшого штучною, тому я очікував побачити прямісінький, мов накреслений, коридор із рівнісінькими стінами та чітко геометричними деталями. Натомість ми, здавалося, простували ланцюгом поєднаних одна з одною природних печер, повз сталактити, сталагміти, стовпи та вирви, заповнені водою.

Камінь відкидав зловісне світло на кожну деталь, до якої я розвертався, аби роздивитися.

— А ти знаєш, як користуватися цим каменем? — поцікавився Юрт.

Я пригадав, що розповідав мені батько.

— Гадаю, коли настане час, зможу ним скористатися, — відказав я, на мить підносячи камінь до очей та вдивляючись у нього, а тоді знову опускаючи ланцюжок на груди. Я більше переймався не каменем, а тим, куди веде нас доріжка.

А вона вела через вогкі гроти, крізь зали, високі, наче кафедральні собори, вела вузькими тунелями, змушувала спускатися каменистими ложами водоспадів, і я не припиняв крутити головою на всі боки. У цьому проглядалося щось знайоме, от лише я не міг втямити, що саме.

— Тобі це місце нічого не нагадує? — запитав я Юрта.

— Мені — ні, — відказав той.

Ми проминули бокове відгалуження, де біліли три людських кістяки. Мені спало на думку, що це перші ознаки життя, якщо можна так сказати, котрі трапилися відтоді, як тиняюся цією місциною, і я сказав про це Юртові.

Він повільно нахилив голову.

— Починаю сумніватися, чи ми ще мандруємо між Тінями, — сказав Юрт, — чи вже покинули це місце і потрапили до Тіні; може, тоді, коли увійшли до цих печер.

— Можу перевірити, спробувавши викликати Лоґрус, — запропонував я. Фракір одразу ж несамовито запульсувала на моєму зап’ястку. — Але з огляду на метафізичний бік нашої ситуації, гадаю, не варто цього робити.

— Я суджу з кольору мінералів, з яких складені стіни, — вів далі він. — Місцевість, якою ми мандрували раніше, була переважно монохромною. Взагалі-то мені насрати на природу і таке інше. Хочу лише сказати, що тепер навколо нас барви, і це може означати, що ми перемогли.

Я показав собі під ноги.

— Доки ця блискуча стежина тут, ми ще не спорснули з гачка.

— А що як зараз просто зійдемо зі стежки? — промовив Юрт, повертаючись праворуч і роблячи крок у тому напрямку.

Один зі сталактитів затрясся й, упавши йому просто перед носом, розлетівся на шматки. Юрт миттю повернувся на доріжку, проказавши:

— Звичайно, шкода було б не з’ясувати, куди нас ведуть...

— Квести, вони такі. Було б поганим тоном пропустити головне.

Ми пришвидшили крок. Навколо не відбувалося нічого алегоричного. Ми чули відлуння своїх кроків та голосів. У вологих гротах крапала вода. Мінерали виблискували. Здається, ми спускалися нижче й нижче.

Скільки так простували, не знаю. Згодом кам’яні гроти стали схожими один на одний, так, наче ми увесь час проходили крізь портал телепортації і він знову й знову спрямовував нас тими ж самими печерами та коридорами. Це сплутало моє уявлення про час. Постійні повтори заколисували, і...

Раптом коридор розширився й завернув праворуч. Нарешті хоч якась зміна! Але й тут усе здавалося уже баченим. Наша освітлена стрічка вела нас крізь темряву. Трохи далі ми пройшли повз боковий коридор зліва. Юрт, поглянувши туди, поспішно проминув його.

— Там може ховатися будь-яка клята потвора, — пояснив.

— Твоя правда, — я погодився з ним. — Але цим не варто перейматися.

— Чому?

— Здається, я починаю дещо розуміти...

— То, може, і мені поясниш, що відбувається?

— Надто довго розповідати. Просто зачекай. Незабаром усе проясниться.

Ми промайнули ще одне бічне відгалуження. Схоже, але інше. Ну, звісно.

Я наддав ходи, бо мені не терпілося розгадати загадку. Ще один коридор убік. Я кинувся бігом...

Ще один...

Юрт гупав пліч-о-пліч зі мною, луна котилася за нами. Вперед. Уже скоро.

Ще поворот.

А тоді я зупинився, бо тунель вів далі, а наша стежка закінчувалася. Вона завертала ліворуч і заходила під масивні двері з металевою облямівкою. Я пошукав напомацки на стіні праворуч, де мав бути гачок, знайшов його, зняв із нього ключа. Вставив ключа, повернув, витягнув ключа, повісив на місце.

— Мені не подобається це місце, шефе, — звернулася до мене Фракір.

— Знаю.

— Схоже, ти знаєш, що робиш, — зауважив Юрт.

— Еге, — сказав я, а тоді, збагнувши, що двері відчиняються назовні, а не всередину, додав: — Певною мірою.

— Може, скажеш мені, куди це ми припензлювали? — поцікавився Юрт.

Важкі двері скрипнули та почали потроху подаватися на мене.

— Це місце дуже скидається на печеру в Колвірі під Замком Амбера, — відповів я.

— Чудово, —

Відгуки про книгу Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: