Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

— Це разячий меч. Справа не в тому, в чиїх руках він знаходиться. Голова Шукача може бути не дуже сильною, але руки його сильні достатньо. Правда і те, що він дуже любить пускати меч в хід.

Королева, здається, не дуже повірила її словам. В цей час по сходах неквапливо спустилася дівчинка, одягнена в рожеву атласну сукню і обвішана прикрасами, явно призначеними для дорослої жінки. Волосся її були довгими.

Не поклонившись Келен, дівчинка стала поруч з королевою.

— Моя дочка, принцеса Віолетта. Віолетта, дитинко, це Мати-сповідниця.

Принцеса Віолетта невдоволено подивилася на Келен.

— У тебе занадто довге волосся. Мабуть, тобі слід їх постригти.

Річард зловив ледь помітну задоволену посмішку на обличчі королеви. Він вирішив, що пора б знову змусити її турбуватися.

Шукач оголив Меч Істини, і брязкіт клинка пролунав голосніше звичайного в кам'яних стінах. Він підніс меч майже до самого обличчя принцеси, давши волю гніву заради більшого залякування.

— Поклонися Матері-сповідниці, — прошипів він, — або ти помреш!

Зедд виглядав злегка роздратованим. Келен спокійно чекала. Ніколи ще Річард не бачив таких широко відкритих очей, як очі принцеси, яка дивилася на вістря меча. Вона опустилася на коліна і схилила голову. Встаючи, вона все ще дивилася на Річарда, немов питаючи, чи вона зробила правильно.

Річард зло посміхнувся.

— І притримай язика, ні то наступного разу я його відріжу.

Принцеса мовчки кивнула і повернулася до матері, ставши якомога далі від нього.

Річард вклав меч у піхви, низько вклонився Келен, яка навіть не глянула на нього, і повернувся на місце.

Демонстрація ця справила на королеву належне враження, голос її відразу став ласкавим і приємним.

— Як я вже говорила, я надзвичайно рада вас бачити. Зараз ми проводимо вас в нашу кращу кімнату. Ви, мабуть, втомилися з дороги. Може бути, ви захочете відпочити перед вечерею. А після вечері ми з вами зможемо довго і приємно…

Келен перебила королеву:

— Я тут не для того, щоб їсти. Я бажаю оглянути в'язницю.

— В'язниці? — Королева скривилася. — Там дуже брудно. Ви впевнені, що не хотіли б…

Але Келен вже зібралася йти.

— Я знаю дорогу.

Річард з Зеддом пішли за Келен. Вона зупинилася і звернулася до королеви.

— Почекайте тут, поки я не закінчу огляд. — Королева вклонилася в знак згоди. Келен повернулась і, шарудячи сукнею, віддалилася.

Якби Річард не знав її дуже добре, він би до смерті перелякався. Втім, він і так, здається, був близький до цього.

Келен повела їх вниз, через зали, які ставали все менше і простіше. Річарда вражали розміри замку.

— Я сподівалася, що Джіллер буде там, — сказала Келен. — Це позбавило б нас від необхідності займатися темницею.

— Я теж сподівався, — пробурчав Зедд. — Ти зараз швиденько оглянь все, запитай, чи не хоче хто сповідатися, а коли вони скажуть, що ні, повертайся і вимагай зустрічі з Джіллером. — Він посміхнувся. — Ти чудова, дорога. А ти, Річард, не зв'язуйся з цим художником Джеймсом.

— Чому це? Він може мене погано намалювати?

— Припини посміхатися. З ним не слід зв'язуватися, бо він може намалювати проти тебе заклинання.

— Заклинання? Так навіщо ж його малювати?

— Тому, що в Серединних Землях багато різних мов, хоча головна — та ж, що і в Вестландії. Щоб заклинання подіяло на людину, треба, щоб вона зрозуміла його. Не знаючи мови, не можна і накласти закляття. Але малюнки зрозумілі всім. А Джеймс може накреслити заклинання майже проти всіх, не рахуючи нас з Келен. Може й проти тебе. Так що краще залиш його в спокої.

Вони спускалися кам'яними сходами, і луна посилювало звук кроків. Тут, під землею, стіни були мокрими, а в деяких місцях — слизькими.

Келен вказала на масивні двері.

— Сюди.

Річард смикнув за залізне кільце, і двері зі скрипом відчинилися. Вони пішли по вузькому коридору, освітленого смолоскипами. Стеля тут була такою низькою, що їм доводилося нагинатися. Підлогу встеляла солома. Пахло гниллю. Вони зупинилися в кінці коридору перед залізними дверима з гратами. Крізь грати дивилися чиїсь очі.

Зедд нахилився вперед.

— Мати-сповідниця з'явилася до вас для зустрічі з в'язнями. Відкрий двері.

Річард почув, як ключ повернувся в замку. Присадкуватий тюремник в брудному мундирі відкрив перед ними двері. У нього на поясі висіли сокира і зв'язка ключів. Ні слова не кажучи, тюремник провів їх через кімнатку за дверима, де він сидів за столом і їв перед їх приходом, і впустив в черговий темний коридор, який закінчувався новими залізними дверима. Він затарабанив у двері кулаком. Двоє стражників, здивовані появою Сповідниці, мовчки вклонилися. Стражники і тюремник витягли факели з стінних підставок і повели відвідувачів по наступному коридору ще до одних залізних дверей, і знову довелося нагинатися, щоб пройти через них.

У мерехтливому світлі смолоскипів вони побачили, що знаходяться в коридорі, по обидві сторони якого за залізними гратами сидять люди. Коли вони ввійшли, ув'язнені стали тулитися по кутках, затуляючи руками очі від раптового світла. Келен тихо окликнула Зедда, показуючи, що їй щось потрібно від нього. Той, здається, зрозумів її і, взявши факел у одного із охоронців, поніс його перед Келен так, щоб вона бачила всіх, хто сидить в залізних клітках.

Судячи зі здивованих вигуків, її впізнали.

Келен звернулася до одного з стражників:

— Скільки тут засуджених до смерті?

Той потер неголену щоку.

— Так всі.

— Всі?.. — Перепитала Келен.

Він кивнув.

— За злочини проти корони.

Вона відвернулася від стражника, оглядаючи в'язнів.

— Чи всі ви зробили серйозні злочини?

Після хвилинного мовчання вперед пробилася людина з запалими щоками. Схопившись