Борва мечів - Джордж Мартін
Дані відкинула віко скриньки малою ніжкою в сандалі. Посланець не збрехав — скринька була повна золотих монет. Вона ухопила жменю і зронила їх крізь пальці назад до скрині. Монети яскраво сяяли, перевертаючись і падаючи; майже усі були нового карбу, на одному боці мали східчасту піраміду, а на іншому — гарпію Гісу.
— Гарненькі. Цікаво, скільки таких скринь я знайду в вашому місті, коли воно впаде мені до ніг?
Посланець реготнув і відповів:
— Жодної, бо місто ніколи вам не скориться!
— Я теж маю для вас подарунок. — Вона різко захряснула віко. — Три дні часу. На ранок третього дня ви мусите вислати усіх невільників з міста. До останнього. Кожному чоловікові, жінці та дитині мають видати зброю та стільки харчів, одягу, грошей і майна, скільки він чи вона зможе нести на собі. Майно хай вони обирають на свій розсуд зі статків своїх господарів — як платню за роки служби та праці. Коли усі невільники вийдуть, ви відчините браму і дозволите моїм Неблазним увійти до міста для обшуку — аби нікого з рабів потай не утримали у неволі. Якщо ви погодитеся, Юнкай не спалять і не сплюндрують, і жодного з ваших міщан не зачеплять. Мудрі Хазяї матимуть бажаний їм мир і покажуть свою справжню мудрість. Яке буде ваше слово?
— Моє слово — ви божевільні.
— Справді? — Дані стенула плечима і мовила: — Дракарис!
Дракони відгукнулися негайно. Раегал засичав і пирхнув димом, Візеріон кинувся уперед, клацаючи зубами, а Дрогон виплюнув чорно-червоний вихор полум’я. Вогонь торкнувся облямівки Гразданового токару, і шовк запалав за пів-удару серця. Золоті монети полилися на килим, бо посол Юнкаю запнувся на скрині; він горлав прокльони та гамселив себе по руці, доки Білоборід не вилив на нього глек води, щоб загасити жар.
— Ви присягалися мені в недоторканності! — заверещав юнкайський посол, трохи опанувавши себе.
— Оце такий у Юнкаї звичай: скавучати за підпаленою одежиною, наче вас ріжуть? Ну то куплю вам нову… якщо відпустите усіх невільників за три дні. А інакше Дрогон подарує вам гарячіший поцілунок.
Дані принюхалася і зморщила носа.
— Та ви обгидилися! Забирайте золото і зникніть. Не забудьте переказати Мудрим Хазяям моє послання.
Граздан мо’Ераз тицьнув на неї пальцем.
— Ти, шльондро, ще пошкодуєш про свою зухвалість! І твої ящірки тебе не врятують, слово Граздана! Ми наповнимо повітря стрілами, хай лишень оця дрібнота підлетить до Юнкаю на п’ять верст! Гадаєш, дракона так важко вбити?!
— Важче, ніж людопродавця. Три дні, Граздане. Перекажіть своїм. Наприкінці третього дня я буду в Юнкаї — байдуже, відчините ви браму чи ні.
Коли юнкайці нарешті забралися з табору, вже настала глупа ніч, яка обіцяла бути темною: без місяця, без жодної зірки, з холодним та вогким вітром з заходу. «Добра, чудова, дружня ніч» — подумала Дані. Навколо неї палали вогнища — невеличкі жовтогарячі зірки, розкидані по схилах та рівнинах.
— Пане Джорагу, — мовила вона, — скличте-но моїх кревноїзників.
Дані всілася на купі подушок, оточила себе драконами і стала чекати. Коли усі зібралися, вона звернулася до них:
— Почекаймо годину по півночі, а тоді вже час і починати.
— Гаразд, халісі, — відповів Рахаро, не розуміючи. — Але починати що?
— Битву.
Пан Джораг Мормонт насупився.
— Але ж ви сказали сердюкам…
— …що хочу почути їхні відповіді на ранок. А про ніч не казала нічого. «Буревісники» сваритимуться над моєю пропозицією. «Другі Сини» нап’ються вина, яке я подарувала Меро. А юнкайці певні, що мають іще три дні. Але під покровом оцієї темряви ми здолаємо їх усіх.
— Там є чати розвідників. Вони стежать за нами.
— У пітьмі вони побачать лише кількасот табірних вогнищ, — відповіла Дані. — А може, навіть їх не побачать.
— Халісі, — втрутився Джохого, — я дам ради тим чатам. Вершників серед них немає, лише невільникарі на конях.
— Таки-так, — погодилася вона. — Нам краще напасти одразу з трьох боків. Сірий Хробаче! Ваші Неблазні вдарять справа та зліва, поки мої ко поведуть кінноту клином посередині, аби розірвати їх навпіл. Невільники зі списами нізащо не встоять проти кінних дотракійців.
Дані посміхнулася.
— Власне, я ще замолода і погано знаюся на справах війни. Що про мій задум скажете ви, панове старшино?
— Гадаю, ви справжня сестра Раегара Таргарієна, — відповів пан Джораг, зловісно вишкіривши зуби.
— Саме так, — кивнув Арстан Білоборід, — і справжня королева Вестеросу.
На обговорення усіх подробиць витратили ще годину. «Починається найнебезпечніше» — подумала Дані, коли очільники рушили до своїх відділів війська. А їй лишилося молитися, щоб нічна пітьма сховала її приготування від ворога.
Майже опівночі її трохи налякав пан Джораг, коли зненацька пропхався до шатра повз Могутнього Бельваса.
— Неблазні схопили одного сердюка, що намагався прокрастися до табору.
— Шпигуна?!
Звістка була бентежна. Одного схопили — а скількох впустили?
— Він каже, що несе подарунки. Це той жовтий телепень із блакитним волоссям.
«Дааріо Нахаріс.»
— А, той… Гаразд, я його вислухаю.
Коли лицар-вигнанець ввів нічного гостя до шатра, Дані спитала себе, чи бачила колись двох таких різних чоловіків. Тирошієць був світлий і гладкий шкірою, пан Джораг — засмаглий і волохатий; один був стрункий, інший — дебелий; один мав довгі хвилясті кучері, а в іншого на голові рештки волосся боролися з переможним наступом лисини. Її лицар вдягався дуже просто, а тирошієць убранням присоромив би й павича. Щоправда, задля нічної гостини він накинувся важким чорним кобеняком, сховавши під ним свої пишні яскраво-жовті шати. На одному плечі сердюк ніс важкого полотняного лантуха.
— Халісі! — скричав Нахаріс від порога. — Я приніс вам подаруночок і добру звістку. «Буревісники» відтепер ваші!
У широкій посмішці зблиснув золотий зуб.
— Так само, як і Дааріо Нахаріс!
Дані охопили сумніви. Якщо тирошієць прийшов як шпигун, то певніше за все, його гучні слова мали ховати якийсь відчайдушний задум, покликаний порятувати його власну голову.
— А що на це скажуть Прендаль на’Гезн і Залор?
— Та вже нічого. — Дааріо перекинув лантуха догори дінцем,
