Борва мечів - Джордж Мартін

— Коні! — Дані скочила на ноги, вчепившись у левову шкуру. Надворі почувся могутній рев Могутнього Бельваса, потім інші голоси, іржання і копита багатьох коней. — Іррі, піди подивися, хто…

Запона шатра відкинулася, і увійшов пан Джораг Мормонт. Він був укритий пилюкою, заляпаний бризками крові, та схоже, в іншому негаразди битви його не зачепили. Лицар-вигнанець упав перед Дані на коліно і мовив:

— Ваша милосте, я приніс вам переможні вісті! «Буревісники» перебігли на наш бік, невільники зламали свої лави, а «Другі Сини» повпивалися і не змогли опиратися — саме так, як ви передрікали. Загинуло зо дві сотні ворогів — головне юнкайців. Невільники покидали списи та розбіглися, найманці здалися. Ми захопили кілька тисяч полонених.

— А скількох втратили вояків?

— Може, тузінь. А може, й того не набереться.

Лише тоді вона дозволила собі посмішку.

— Підведіться, мій добрий та відважний ведмедю. А чи захопили Граздана? Або Велетового Байстрюка?

— Граздан пішов до Юнкаю з вашими умовами миру. — Пан Джораг підвівся з коліна. — Меро втік, щойно втямив, що «Буревісники» його зрадили. Я надіслав по нього погоню — далеко не втече.

— От і добре, — мовила Дані. — Подаруйте життя кожному — рабу чи сердюку — хто присягне мені на вірність. Якщо до нас приєднається достатньо «Других Синів», збережіть полкові його назву та клейноди.

Наступного дня вони подолали останні п’ятнадцять верст до Юнкаю. Місто було збудоване з жовтої цегли замість червоної, та в іншому нагадувало другий Астапор: такі самі викришені мури, високі східчасті піраміди, велетенська гарпія над брамою. На мурах та баштах юрмилися арбалетники та пращники. Пан Джораг та Сірий Хробак розташували військо, Іррі та Джихікі поставили шатро, і Дані всілася чекати.

На ранок третього дня брама міста відчинилася, і з неї почала виливатися вервечка невільників. Дані сіла на срібну та рушила привітати їх. Мала Місандея оголошувала усім зустрічним, що за своє звільнення ті мають дякувати Даянерис Буреродній, Неопалимій, королеві Семицарства Вестеросу, Матері Драконів.

— Мхиса! — вигукнув у її бік чолов’яга брунатного кольору шкіри. На його плечі сиділа дитина — малесенька дівчинка. Вона теж загукала тоненьким голосочком: — Мхиса!

Дані зиркнула на Місандею.

— Що це вони кричать?

— Гіскарською — прадавньою чистою мовою — це означає «мати», «ненька».

Дані відчула, як млоїться у грудях. «Я ніколи не виношу живу дитину» — нагадала собі вона. Рука, яку вона здійняла у відповідь, тремтіла. Напевне, вона посміхнулася, бо побачила, як чолов’яга вишкірився радісно і знову заволав, а за ним підхопили інші.

— Мхиса! — ревіли люди. — Мхиса! МХИСА!

Усі посміхалися до неї, простягали руки, ставали на коліна. Хтось кликав «Маела!», інші — «Аелала!», «Кафея!» або «Тата!». Але всіма мовами навколо лунало одне і те саме. «Мати. Вони кличуть мене матір’ю.»

Наспів натовпу ріс, гучнішав і ширився — аж налякалася її кобила, затрусила головою, замахала сріблясто-сірим хвостом. Нарешті почало здаватися, що від вигуків юрби тремтять жовті стіни Юнкаю. Щохвилини з брами міста витікало дедалі більше невільників, і усі вони підхоплювали клич, бігли до неї, штовхалися, запиналися, прагнули доторкнутися її руки, попестити гриву кобилі, поцілувати Даніни ноги. Бідолахи-кревноїзники не могли їх стримати; навіть Могутній Бельвас буркотів і гарчав у розпачі.

Пан Джораг закликав її кудись тікати, але Дані пригадала свій сон у Домі Невмирущих.

— Вони мені не зашкодять, — відповіла вона лицареві. — Адже це мої діти, Джорагу.

Вона засміялася, вдарила кобилу п’ятами і поїхала до колишніх невільників, теленькаючи дзвіночками у волоссі солодку музику перемоги. Ристю, потім чвалом, щосили, розвіваючи косою за спиною. Відпущені на волю раби розступалися попереду.

— Мати! — волали вони з сотень, тисяч, десятків тисяч горлянок.

— Мати! — виспівували вони, прагнучи хоч пальцями торкнутися її ніг, що пролітали мимо. — Мати, мати, мати!

Ар’я VIII

Коли Ар’я побачила, ще з чималої відстані, схили великого пагорба, фарбовані золотом у полуденному сонці, то впізнала їх миттєво. Виходило так, що загін повернувся аж до самого Вишесерця, подолавши довгу зворотню путь.

На захід сонця вони були вже на верхотурі — ставили табір, де ніхто не міг їм зашкодити. Ар’я обійшла круг пеньків оберіг-дерев разом зі зброєносцем князя Беріка Недом, постояла на вершині, милуючись останніми променями світла на заході. Відти було видно, як на півночі шаленіє гроза, та Вишесерце здіймалося вище від дощу — на жаль, не вище вітру, який дмухав так сильно, наче хтось ззаду смикав її за кирею. Але якщо обернутися, то ззаду нікого не було.

«Привиди» — згадала вона. — «Адже на Вишесерці живуть примари старих часів.»

Нагорі пагорба розклали велике вогнище. Торос Мирійський сів коло нього зі схрещеними ногами і витріщився у вогонь так, наче нічого іншого не було в цілому світі.

— Що він робить? — запитала Ар’я Неда.

— Іноді він бачить різне в полум’ї, — розповів юний джура. — Минуле. Майбутнє. Те, що сталося далеко звідси.

Ар’я примружилася на вогонь — спробувала побачити те саме, що червоний жрець. Але скоро очі почали спливати слізьми, і вона відвернулася. Гендрі теж спостерігав за червоним жерцем якусь хвилину, а тоді зненацька спитав:

— Чи справді ви бачите майбутнє?

Торос відвернувся від вогню, зітхнув.

— Не тут. І не зараз. Але бувають дні, таки-так, коли Господь Світла дарує мені видіння.

На обличчі Гендрі малювався сумнів.

— Мій хазяїн казав, що ви — п’яниця та шахрай. А святий отець із вас такий, як із собачого хвоста сито.

— Недобре казав твій хазяїн. — Торос гигикнув. — Правдиво, але недобре. Хто він був такий, га? Звідки я маю тебе знати, хлопче?

— Я був у підмайстрах при зброярі Тобго Мотті, на Сталевій вулиці. Ви колись у нього мечі купували.

— Таки-так, купував. А він гилив за них дві ціни, ще й дорікав, що я їх підпалюю. — Цього разу Торос засміявся уголос. — І все ж твій хазяїн казав правду. Не вийшло з мене святого отця — хоч ріж, хоч бий. Народився я молодшим із вісьмох дітей, і батько здихався мене, віддавши до Червоного Храму. Та не такої долі я бажав собі сам. Так, я читав молитви, проказував чарослови… але очолював усі набіги на льохи та комори, і в ліжку моєму нерідко ловили дівчат. Ой, лукаві ж ті дівчата… хтозна, як вони туди