Борва мечів - Джордж Мартін

Дані натягла повід кобили і зиркнула через поля туди, де шлях їй загороджували юнкайські полки. Останнім часом Білоборід учив її, як найкраще рахувати число ворогів у війську.

— П’ять тисяч, — мовила вона, помовчавши хвилинку.

— Погоджуюся. — Пан Джораг майнув рукою. — Онде компанійці на краях. Два охочі полки. Кінні списники та стрільці, для близького бою мають мечі та сокири. На лівому крилі — «Другі Сини», на правому — «Буревісники». Ті й ті — приблизно по п’ять сотень людей. Бачите корогви?

Гарпія Юнкаю тримала у пазурях батіг та залізний нашийник замість шматка ланцюга. Та найманці підняли під прапорами міста, якому служили, і свої власні: праворуч виднілися чотири чорних птахи між схрещеними блискавками, ліворуч — зламаний меч.

— Юнкайці самі тримають середину, — зауважила Дані. Їхня військова старшина, скільки вона бачила, не відрізнялася від астапорської: високі блискучі шоломи, мідні бляхи на киреях. — Вони очолюють військо рабів, чи не так?

— Так. Більшість їхнього війська — невільники. Але їм не рівнятися з Неблазними. Юнкай уславився добре навченими постільними рабами, не вояками.

— То що скажете? Ми можемо розбити їхнє військо?

— Без клопоту, — відповів пан Джораг.

— Але не без кровопролиття. — Чимало крові всоталося у цеглини Астапору того дня, коли місто впало — хай не її власної та не крові її людей. — Перемога в битві може мати таку ціну, що годі буде й думати про здобуття міста.

— Така небезпека є завжди, халісі. Астапор був мирний та вразливий. Юнкай — попереджений.

Дані трохи поміркувала. Військо невільницького міста було менше за її власне, але його найманці сиділи на конях. Надто довго вона їхала у дотракійському халазарі, щоб не поважати переваги кінного воїна проти пішого і не розуміти, що кіннота може зробити з піхотою. «Мабуть, Неблазні встоять перед їхньою навалою. Та моїх відпущенців поріжуть, як худобу.»

— Людопродавці полюбляють перемовини, — сказала вона. — Хай вони взнають, що цього вечора я бажаю говорити з ними у своєму наметі. Запросіть також і полковників вільних кумпанств. Але не разом. Хай «Буревісники» приходять пополудні, а «Другі Сини» — за дві години по тому.

— Воля ваша, — відповів пан Джораг, — та якщо вони не прийдуть…

— Прийдуть. Їм закортить побачити драконів і вислухати, що я скажу. Найрозумніші ухопляться за можливість випробувати мою силу. — Дані розвернула срібну. — Чекатиму на них у шатрі.

Сіре небо і свіжий вітерець проводжали Дані назад до її війська. Глибокий рів, що мав оточувати табір, був уже наполовину викопаний; у лісі юрмилися Неблазні, вирубуючи товсті березові гілляки на кілки для палісаду. Євнухи не можуть заснути у неукріпленому таборі — так твердив Сірий Хробак. Саме він і наглядав за роботою. Дані спинилася на хвилинку побалакати з ним.

— Юнкай оперезав крижі до бою.

— Се добре, ваша милосте. Сі-одні прагнуть крові.

Коли Дані наказала Неблазним обрати собі власних очільників, найвищу владу над собою вони майже одностайно віддали Сірому Хробакові. Над ним вона поставила пана Джорага, щоб той навчив нового воєводу проводові над військом. Лицар-вигнанець доповідав, що молодий євнух виявився суворим, але справедливим, швидко вчиться, не знає утоми і не випускає з очей найменших подробиць.

— Мудрі Хазяї зібрали нам назустріч велике військо рабів.

— Рабів у Юнкаї навчають ремесла семи зітхань і шістнадцяти сплетінь насолоди. А Неблазні вивчають ремесло трьох списів. Ваш Сірий Хробак сподівається показати вашій милості різницю.

Перше, що зробила Дані після падіння Астапору — скасувала рабовласницький звичай щодня давати Неблазним нові імена. Більшість народжених на волі повернулися до тих імен, які вони отримали від батьків — принаймні ті, які їх пам’ятали. Інші назвали себе на честь богів чи казкових звитяжців, хтось — іменем зброї, коштовного каменя чи навіть квітки. Тепер багато імен у війську звучали для Даніного вуха вельми чудернацько.

А Сірий Хробак лишився Сірим Хробаком. Коли Дані спитала його, чому так, він відповів:

— Се щасливе ім’я. Те, під яким сей-один народився — прокляте. Під тим ім’ям його узяли в неволю. А Сірий Хробак — се ім’я, що сей-один витяг того дня, коли отримав свободу з рук Даянерис Буреродної.

— Якщо станеться битва, хай Сірий Хробак покаже мудрість на додачу до мужності, — мовила Дані. — Жалійте усіх рабів, які тікають або кидають зброю. Що менше загине, то більше зможе потім приєднатися до нас.

— Сей-один пам’ятатиме.

— Не маю сумніву. Опівдні приходьте до мене у намет. Ви маєте там бути разом з іншою старшиною — я домовлятимуся з полковниками охочих полків.

Дані вдарила срібну острогами і попрямувала до табору.

Всередині загорожі, яку будували Неблазні, рівними рядками стояли намети. В їх оточенні високо здіймалося її власне золотаве шатро. Поблизу, за ровом, розташувалося друге таборище — уп’ятеро більше, безладно простягнуте на всі боки. У цьому другому таборі не було ані ровів, ані наметів, ані вартових, ані довгих конов’язей. Хто мав коней чи мулів, спав коло них, аби їх не вкрали. Кози, вівці, заморені голодом собаки вільно походжали серед натовпів жіноцтва, дітей та старих. Дані лишила Астапор у руках ради, зібраної з колишніх невільників і очолюваної цілителем, книжником та жерцем. Їй здалося, що усі троє — поважні, мудрі та справедливі люди. Але кілька десятків тисяч забажали піти за нею до Юнкаю замість лишатися у Астапорі. «Я віддала їм місто, а вони злякалися його взяти.»

Порівняно з пістрявим та безладним військом відпущеників її власне здавалося крихітною купкою. Та відпущеники були для неї радше тягарем, ніж перевагою в битві. Хіба що один із сотні мав віслюка, верблюда чи вола; більшість озброїлися з грабунку зброярень людопродавців, та лише один з десяти мав досить сили для бою, а належно навчений не був жоден. Проходячи землею, вони виїдали її до голого піску, наче сарана у сандалях. І все ж Дані не могла знайти у собі сили кинути їх напризволяще, як їй закидали кревноїзники та пан Джораг. «Я сама сказала, що вони вільні — хіба можу тепер віднімати в них волю іти за мною?» Вона подивилася на дими від вогнищ і присилувала себе не зітхати. Так, вона мала найкраще піше військо в світі — але поряд із найкращим крокувало найгірше.

Арстан Білоборід стояв ззовні входу до намету, а Могутній Бельвас сидів неподалік на траві, схрестивши ноги, та