Меч приречення - Анджей Сапковський

— Принципи? — їдко посміхнулася чародійка. — Чи звичайний, звичайнісінький страх? Це єдине людське почуття, яке в тобі не витравили?

— І те, і те, — байдуже згодився відьми́н. — Яка різниця?

— Саме так, — Єнніфер підійшла ближче. — Жодної. Принципи можна порушити, страх — перебороти. Убий цього дракона, Геральте. Для мене.

— Для тебе?

— Для мене. Я хочу цього дракона, Геральте. Всього. Я хочу мати його лише для себе.

— Скористайся чарами та вбий його.

— Ні. Вбий його ти. А я чарами стримаю Рубачів та інших, щоб не заважали тобі.

— Будуть трупи, Єнніфер.

— Відколи це тобі заважає? Ти займися драконом, а я беру на себе людей.

— Єнніфер, — холодно сказав відьми́н. — Я не можу зрозуміти. Нащо тобі цей дракон? Ти аж так засліплена жовтим кольором його луски? Ти ж не в скруті, маєш незліченні джерела утримання, ти знаменита. Про що йдеться? Тільки не кажи про покликання, благаю.

Єнніфер мовчала, зрештою, скрививши губи, копнула камінь, що лежав у траві.

— Дехто може мені допомогти, Геральте. Начебто це… ти знаєш, про що я… Начебто це не є незворотнім. Є шанс. Я ще можу мати… Розумієш?

— Розумію.

— Це складна операція, дорога. Але взамін за золотого дракона… Геральте?

Відьми́н мовчав.

— Коли ми висіли на мості, — сказала чародійка, — ти про дещо мене просив. Я виконаю твоє прохання. Попри все.

Відьми́н сумно посміхнувся, вказівним пальцем торкнувся обсидіанової зірки на шиї Єнніфер.

— Надто пізно, Єн. Ми вже не висимо. Я вже цього не потребую. Попри все.

Він очікував найгіршого — каскадів вогню, блискавки, ляпаса, лайки, прокльону. Здивувався, помітивши тільки стримуване дрижання губ. Єнніфер повільно відвернулася. Геральт пожалкував, що сказав це. Пожалкував через емоцію, яка спричинила його слова. Подолана межа можливого розірвалася наче струна лютні. Глянув на Горицвіта, побачив, як трубадур швидко відвертає голову, уникає його погляду.

— Ну, то справи лицарської честі ми вже здихалися, панове вашмосці, — гукнув Богольт, вже в обладунку, стоячи перед Недамиром, який досі сидів на камені з незмінним виразом нудьги на обличчі. — Лицарська честь лежить отам, — і лежить тихенько. Що ж, мостивий Гілленстерне, — концепція з випусканням Ейка як вашого лицаря та васала виявилася кепською. Не хочу вказувати пальцем, але знаю, завдяки кому Ейк має поламані ходулі. І отак, щоб я так жив, ми одним махом здихалися двох проблем. Одного шаленця, який хотів шалено оживити легенду про хороброго лицаря, що у двобої перемагає дракона. І одного крутія, що хотів на цьому заробити. Ви, Гілленстерне, знаєте, про кого це я, га? Ну й гаразд. А тепер наш хід. Тепер дракон наш. Тепер ми, Рубачі, його залагодимо. Але на свій власний рахунок.

— А умова, Богольте? — процідив канцлер. — Як із умовою?

— Умову я маю в гузиці.

— Нечувано! Зневага маєстату! — тупнув ногою Гілленстерн. — Король Недамир…

— Що, король? — вереснув Богольт, опираючись на величезний дворучний меч. — Може, король зволить сам, власною персоною йти на дракона? А, може, це ви, його канцлер, втиснете черево в панцир та й виступите у поле? Чому ні, прошу дуже, ми зачекаємо, панове вашмосці. Ви свій шанс мали, Гілленстерне: коли б так Ейк дзюгнув дракона, то ви б його всього забрали, нам не дісталося б нічогісінького, навіть золотої луски з його хребта. Але тепер запізно. Протріть очі. Нікому битися у барвах Кейнгорну. Другого такого дурня, як Ейк, не знайдете.

— Неправда! — швець Козоїд припав до короля, все ще зайнятого спостереженням за певною, лише йому одному помітною точкою на обрії. — Пане королю! Лишень трошка почекайте, хай над’їдуть наші з Голополя, а там тільки вважай! Плюньте на сиромудру шляхту, геть їх гоніть! Побачите, хто справді смілий, хто руками міцний, а не словами!

— Заткни пельку, — спокійно озвався Богольт, стираючи плямку іржі з нагрудника. — Стули пельку, хаме, бо як ні, то так її тобі заткну, аж зуби в горлянку влетять.

Козоїд, побачивши, як наближаються Кеннет і Ніщука, швидко відступив, сховавшись серед голопільських міліціянтів.

— Королю! — заволав Гілленстерн. — Королю, що накажете?

Вираз нудьги раптово щез Недамирові з обличчя. Малолітній король зморщив веснянкуватого носа і встав.

— Що я накажу? — сказав тонким голосом. — Врешті ти про це запитав, Гілленстерне, замість за мене вирішувати та від мого імені промовляти. Я дуже радий. І нехай, Гілленстерне, так буде й надалі. З цієї миті ти мовчатимеш і виконуватимеш накази. Ось перший з них. Збирай людей, звели покласти на воза Ейка із Денесле. Повертаємось до Кейнгорну.

— Пане…

— Ні слова, Гілленстерне. Пані Єнніфер, шляхетні панове, прощавайте. Я витратив якусь дещицю часу на цей похід, але й здобув чимало. Багато чого навчився. Дякую вам за слова, пані Єнніфер, пане Доррегараю, пане Богольте. І дякую вам за мовчання, пане Геральте.

— Королю, — промовив Гілленстерн. — Як же це? Дракон же ось-ось. Лишень рукою сягнути. Королю, ваша мрія…

— Моя мрія, — повторив замислений Недамир. — Я ще не маю її. А якщо зостануся тут… Можливо, ніколи вже її не матиму.

— А Маллеора? А рука княжни? — не здавався канцлер, вимахуючи руками. — А трон? Королю, тамтешній народ визнає тебе…

— Тамтешній народ я маю в гузиці, як каже пан Богольт, — засміявся Недамир. — Трон Маллеори і так мій, бо я маю у Кейнгорні триста тяжкозбройних кіннотників та півтори тисячі пішого люду проти їхньої тисячі задрипаних щитників. А визнати то вони мене і так визнають. Я доти буду вішати, рубати голови та волочити кіньми, аж доки визнають. А княжна їхня — це товстеньке телятко і плював я на її руку, мені тільки її куприк потрібен, нехай лиш спадкоємця народить, а там і так її отруїться. Методом майстра Козоїда. Досить балаканини, Гілленстерне. Приступай до виконання отриманих наказів.

— Воістину, — шепнув Горицвіт Геральтові. — Він багато чому навчився.

— Багато чому, — підтвердив Геральт, дивлячись на пагорб, де золотий дракон, схиливши трикутну голову, лизав роздвоєним шкарлатним язиком щось, що сиділо біля нього в траві. — Але не хотів би я бути його підданим, Горицвіте.

— І як думаєш, що тепер буде?

— А що ти про це все, Горицвіте? Що ти про це думаєш?

— А яке значення має те, що я думаю? Я ж поет, Геральте. Хіба моя думка щось важить?

— Важить.

— Ну, то скажу тобі. Я, Геральте, коли бачу гадину, скажімо, чи іншу ящірку, то аж трусить мене, так я тим паскудством гидую і боюся його. А цей дракон…

— Ну?

— Він… він гарний, Геральте.

— Дякую тобі, Горицвіте.

— За що?

Геральт відвернув голову, повільним рухом сягнув до пряжки пояса, що навкіс