Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

— Шановні добродії, сонце сідає. Усім нам треба перепочити. І я втомився, і хлопці мої потомилися. І в млині треба прибрати, змастити коліщата. А завтра вдосвіта, Богу помолившись, продовжимо. Відпочивайте і ви, панове-добродії. Ночі ще теплі, — глянув на небо. — Дощу не буде.

Селяни невдоволено загули, але одразу почали лаштуватися до ночівлі — витягли кожухи, нехитрий харч — хліб, сало, яйця, цибуля, помідори, огірки, зелень.

Іван Забрьоха, замріяний і простакуватий дядько, на те тільки розчаровано сказав:

— Ти ба...

Його дружина Параска, жвава, владна і лиха на язик, не могла ніяк заспокоїтись і просичала собі під носа:

— А щоб на тебе гикавка напала! Оце у нас завжди так — тільки наша черга дійде, як мірошнику захотілося перепочити. Чого б не перепочити після того, як наш хліб змолотить?! — і підвищила голос: — А бодай йому руки-ноги покрутило! А щоб він світу білого ніколи не побачив! Щоб йому так добре було на тому світі, як він нам нині змолов!

— Тихо, дурна бабо! — налякався не на жарт Іван. — Хіба не знаєш, що Мельник з дідьком водиться! Як почує твої прокльони, то й тебе зі світу зживе! Будеш чортам у пеклі пекти коржі!

Й Іван уявив собі... пекло котре пашить жаром. Параска, змордована і втомлена, у латаній-перелатаній сорочці біля печі безконечно місить тісто і пече коржі, а голодні чортенята вихоплюють їх гарячими і ковтають один за одним. Вони не можуть всидіти на місці й усіляко шкодять — бісяться, гасають по пеклу, перекидають тісто, борошно, жбурляють одне в одного яйцями. Старий пузатий чортяка задоволено регоче з цього. Параска у розпачі сідає на лаву і починає плакати та жалісливо витирає сльози фартушком...

Десь поруч заіржала коняка і вирвавала Івана з полону фантазії. Він поглянув на Параску і заперечливо похитав головою, мовляв, ні, так не буде, навіть коли вона потрапить до пекла. А та не вгавала:

— ...Та щоб я кого боялась! Та я самому асесору дулі в суді сукала! Ще б я цього чорта волохатого боялась, прости мене, Господи!

І тут Іван пригадав, як це було... Того дня їх викликали до суду за несплату подушного. Не встиг Іван зайти услід за дружиною до суду, як Параска заходилася наводити там свої порядки... Миттєво вималювалась така картина: за столом під портретом государя імператора сидів асесор. Він увібгав голову в комір мундира та перелякано зиркав на Параску, яка розмахувала руками і сукала йому під носа дулі. В куток забився жандарм з рушницею, на стволі якої теліпався плетений кошик. Біля нього прикрився каламарем і гусячим пером дяк. У дяка під оком набрякав чималий синець — робота Параски.

— Оце тоді тебе пан асесор у холодну й запроторив, — нагадав Іван, — а тут... А тут далі буде... — показав пальцем на землю. — І глибше. Від чортів трьома карбованцями не відкупишся.

На що Параска взяла руки в боки та заявила:

— Та довіку такого не станеться, щоб мені, Парасці Забрьосі, та й чортам коржі пекти! — погрозила комусь кулаком у сутінки і перехрестилася. — Оце вдусилися би вони моїми коржами, нечестивці проклятущі!

Картина в уяві Івана ожила новими фарбами... Пекло, що ледь тліє. Параска погрожує старому чортові скалкою і напихає його чорними перепеченими коржами. Ледь живі чортенята, із закоченими очима і висолопленими язиками, купкою складені під піччю.

Іван, погодився, кивав, мовляв, було б саме так, а інакше, бо така вона — Параска!

На порозі млина знову з’явився Мельник. Параска, побачила його, замовкла і заходилася нарізати на розстелений рушник хліб і сало.

До Забрьох підійшли хлопці з відром риби, і Андрійко запропонував:

— Пані господине, а чи не поміняєте рибку на картоплю? Карасики — один в один, як сонечка, окунці та плітки самі у рота просяться. Запекти на вогні — смакота!

Параска зацікавлено зиркнула на рибу, але...

— Ах ти, паскуднику малий! Я ж ту картопельку та своїм потом поливала, та зранку до ночі за нею доглядала, і полола, і підгортала! Та вона для мене така, як золото! А ти тієї риби натягав за хвильку, та й ще хочеш мене обдерти?! Дам тобі три картоплини за відро паршивої риби!

На що Андрійко відповів розсудливо:

— То їжте, пані, свою золоту картопельку, тільки зуби не поламайте, а я собі поласую рибкою досхочу.

І розвернувся, щоб іти геть.

— Та щоб тобі ті карасі боком повилазили! — не могла вгамуватись Параска. — Що ти хочеш за рибу?

З воза озвався Іван і сердито буркнув:

— Параско, дай дитині картоплі, дай цибулі і що там у нас ще є, та нехай іде з Богом.

Параска слухняно виконала наказ чоловіка, кинула Андрійкові у подолок сорочини кілька картоплин, загорнула городину в полотнину, передала Сергійкові, навіть посміхнулась до нього і погладила по голівці. Потім взяла з відра кілька рибин, нарвала кропиви під кущем і поклала рибу в ту кропиву, але коли хлопчаки відійшли подалі, повернулась на Івана:

— Все роздай та йди додому голяка! Та хіба ти господар, та хіба ти чоловік?! Лайдак ти, а не господар!

Її лайка загубилась у нічній імлі, що оповила стан довкола млина. Де-не-де біля возів запалали багаття. Від річки потягнуло холодом. Сплутані коні, незграбно перескакували, паслись і вишукували в полі соковиту траву. Вони стиха іржали, фиркали, перемовляючись