Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

— Мамо, що нам робити?

Пані Софія зібралась духом, щоб не пустити прикрої сльози при доньці, і вирішила:

— Треба їхати до гетьмана, просити допомогу. Як не грішми для викупу, то військом. Тільки хто поїде в Острог?

Слуги оговтались від побаченого і потихеньку позадкували із зали. Нікому не хотілось полишати міцних стін замку. Софія глянула на них і запитала:

— Хто візьметься за цю нелегку справу? Хто поїде в Острог?

Служниця Марія продовжувала тремтіти всім тілом і нерішуче промовила:

— Пані, чула я таку притчу, начебто жоден песиголовець, жоден нечестивець не посміє наблизитися до дівчини з чистим серцем і душею, яку ще не цілував чоловік. Тільки така дівчина може пройти через їхню зграю і ніхто не наважиться її й пальцем торкнутися. Серед нас таких немає, пані. А песиголовці по всіх дорогах розбрелися, що ні пройти, ні проїхати...

— Я піду до гетьмана, — рішуче сказала Христина і навіть притупнула ногою. — Ми повинні врятувати батька та його вояків!

— Ні, ти не підеш! — заперечила мати. — Знайдемо в селі дівчину, заплатимо їй, та нехай вона іде!

— Мамо, — пригорнулась до неньки донька, — я ж батьком навчена нічого і нікого не боятися. Я вмію стріляти з лука та гармати! Я тут усі стежки й доріжки з дитинства знаю! Невже я не пройду?

— Село спорожніло, пані, — сумно сказала Марія, захлипала і витерла сльози. — Собаки й ті порвали прив’язі і кудись повтікали. Хіба можна знайти якого немічного діда чи бабу на печі.

— Я піду, мамо, — твердо повторила Христина. — Виходу немає. Пройду, дістанусь до гетьмана!

Мати зітхнула і з розпачем поглянула на доньку. А служниця сказала втаємниченим голосом:

— Тільки ви, панночко, запам’ятайте, так кажуть старі люди: в дорозі, поки не минете Чорний Ліс, ні з ким не можна заводити розмову. Песиголовці усюди мають своїх слуг, які уміють перекидатися людьми. Якщо у вас хтось щось попросить, нічого не давайте, навіть шматка хліба вбогому. Тим паче, якщо хтось вам щось даватиме — не беріть. Лихий час, панночко Христиночко, лихий час. Не можна вірити навіть тому, що бачиш на власні очі...

І уже вранці, Богу помолившись, пішла Христина в далеку путь. Мати переодягнула її у сільського хлопчину, дала у вузлику хлібину й молока, поклала небагато мідяків. У шапку зашила кілька золотих монет та листа до гетьмана. І дала на прощання образок Матері Божої Милостивої, що охороняє від усякої нечисті. І рушила в дорогу її шляхетна донька, через землі, на яких лютували песиголовці.

Так і крокувала собі Христина — з виду хлопчак-хлопчаком, убрана в домоткану сорочку, лляні короткі штанята, підперезані шнурком, на ніжках — постоли, на голові — велика смушева шапка.

Враз Мельник замовк, оповідка його перервалась. Хлопці, роззявивши роти, зацікавлено дивились на старого. А він задумався, немов щось пригадав і підкинув у кострище хмизу. Язики вогню спочатку несміливо, а потім різко накинулися на свою поживу, обличчя дітей ожили від переливів світла. Хлопці зачаровано мовчали, очікували продовження історії і не сміли переривати роздуми Старого Мельника. Мельник замріяно дивився на вогонь. І враз продовжив:

— І пропала б ні за цапову душу наша Христя, коли б ця історія була тільки про неї і про песиголовців. Одначе наша історія про інше... Та не поспішаймо — казка не любить поспіху. Це не юшка, яку ви аж мелькнули... Так ось, діточки мої... Тим часом Лісова Князівна везла свого бранця Миколку кудись у невідомість...

Старезна князівна, з опущеними від втоми літ плечима, в облізлому сірому вбранні і сумний пресумний Миколка їхали кудись на конику, що сам знав дорогу. Миколка шкодував, що на багато років покидає рідкий край, близьких, знайомих. Шкодував, що потрапив у пастку Князівни. Та хіба він уявляв у своєму юнацькому запалі, що йому доведеться стати слугою перестарілій немічній жінці...

Та ось під’їхали вони до узлісся. Поруч протікав струмок, що вабив свіжою водою і кликав відпочити з дороги. Кінь зупинився. Князівна закректала і промовила до Миколки:

— Втомилась я... Спекотний день сьогодні. Злізай з коня і допоможи мені зійти, треба перепочити. Дорога попереду у нас далека...

Миколка слухняно зіскочив на землю. Подав своїй хазяйці руку. Вона зійшла з коня, сіла під деревом і наказала:

— Гаряче мені... Принеси зі струмка холодної води. Пити хочеться, страх як.

— Так, пані, зараз принесу. Тільки чи будете ви пити з моєї чаші хлопської, дерев’яної? — він дістав з торби свою чашу і показав Князівні.

— Цінність чистої води не у чаші. Я не можу гидувати тим, що дає матінка природа, — відповіла Князівна.

Миколка вклонився і пішов до потічка.

Тут, біля лісового струмка, що весело дзюркотів і звивався між верболозами, було прохолодно та затишно. Миколка пройшов вздовж потічка, щоб знайти невисокий бережок. Знайшов таке місце, нахилився до води, зачерпнув у чашу та враз почув чийсь тихий тоненький голосок:

— Хлопче, допоможи мені...

Від несподіванки він озирнувся, щоб зрозуміти, хто просить у нього допомоги, та нікого не побачив. І тільки пробурмотів собі під носа:

— Дива нині зі мною кояться. Не здивуюсь, коли