Берегиня - Настуся Соловейко

Можливо, він правий.

Та все одно, мене знов пробиває холод, коли пригадую як проявився мій дар.

Себастіан вставав з-за столу і широкий рукав його сорочки зачепився за цвях на підлокітнику, він смикнув рукою і рукав порвався, я хотіла всього лише допомогти відчепити тканину, а натомість відчула тепло на кінчиках пальців і дірка стягнулась сама по собі.

Бастіан глянув на мене, а потім спитав:

– То це що таке? Нам тепер можна і без прислуги обійтись, як думаєш тату? З тебе, Ельвіра, вийде ідеальна служниця, зможеш догодити будь-якому чоловіку.

– Синку, навіщо ж ти так? Будь-яка магія це …

Дядько не закінчив, бо Себастіан повернувся до нас спиною і пішов геть.

Отже, тепер, я сиджу тут у своєму улюбленому сховищі. Я часто залізала сюди маленькою, ховалася від зведеного братця.

На мені прекрасна бальна сукня, смарагдового кольору, що підкреслює мої принади, висока зачіска. На губах вперше в житті світло рожева помада, але я не піду на бал. Буду сидіти тут! Просто не зможу! Як тільки уявляю реакцію гостей, коли вони дізнаються, що я берегиня, то мене аж нудити починає від сорому. Остання Штайн і таке посміховисько! Магічка, яка, навіть портал не в змозі відкрити!

Я встала, і переступаючи через коробки, підійшла до крихітного віконця. На вулиці вже стемніло, магічні ліхтарики прикрашали сад, гарно вбрані жінки та чоловіки виходили з порталу прикрашеного квітами. Їх зустрічали дядько Роберт і Себастіан, а повинна була я!

Скільки разів уявляла цей вечір, почесних гостей, захоплені погляди юнаків, а що тепер?

В якусь мить Себастіан різко розвернувся і глянув прямо на мене, принаймні, мені так здалося. Я відсахнулася, зачепилась за якийсь мотлох і впала. І тут почула, що зверху щось летить просто на мене, ледве встигла розвернутися, як на те саме місце, де тільки що була моя голова впав якийсь мішок.  Дістала із сумочки магічний ліхтарик і побачила, що з дірки у мішку виглядає корінець книги.

Він виблискував сріблом і руки самі до нього потягнулися.

Діставши книгу, я спробувала витерти з неї пил, щоб, бодай, прочитати назву, та нічого не виходило. Тоді я заплющила очі і уявила, що пил зникає, а коли знов подивилась на книжку, то прочитала:

“Хто мене читає

Долю зустрічає

Казку розкажу

Правду покажу”

Літери миготіли золотом.

– Ну, що ж, відкриємо. – підбадьорила сама себе.

Спочатку на мене дивились чисті, білі сторінки. Однак за мить на них почали розквітати фарби, утворюючи малюнок. Виглядало все так, наче невидима рука водила пензликом вимальовуючи силуети.

Ось, з'явилась дівчина в смарагдовій сукні, точно, як у мене. Вона біжить по коридору, скрізь темрява, зупиняється біля дверей і щосили хапається за ручку. Смикає раз, другий, третій. Нічого не виходить. Вона починає колотити у двері, і тут за її спиною хтось з'являється. Повільно, один за одним спалахують світильники і чиясь велетенська тінь накриває дівчину. Вона розвертається і я бачу себе, і хоч малюнок не може передати звуки, але я розумію, що дівчина кричить від жаху, тобто я кричу.

Жбурнула книгу від себе якомога далі і малюнок перестав рухатись, просто застиг. Що це взагалі було?

Відступила і почула чиїсь кроки.

Хотіла розвернутись, та хтось мене схопив. Я вже відкрила рота, щоб заверещати, але почула знайомий крижаний голос:

– Не смій кричати, безхребетна боягузка.

Це був Себастіан. Отже, він таки мене побачив.

– Що тобі потрібно? – запитала.

– Як що? Хочу, щоб моя дорога сестричка спустилась і зустрічала гостей. А ти що подумала?

– Я не піду, лишися мене!

– А чого це? Що, боїшся? Боїшся, що всі дізнаються яка ти на справді нікчема?

Ну, от чому, чому, він завжди такий зі мною?! Я відчула, як підступають сльози.

– Та пусти вже мене, я нікуди не піду!

 Я спробувала відштовхнути його, але він навіть не поворушився. Однією рукою держав за талію, а іншою утримував руки. Моя маківка ледь діставала до його підборіддя, та все одно я намагалася буцнути Себастіана головою. Десь чула, що можна вирубити людину ударивши по підборіддю, то може, і з магами спрацює?

– Навіть не намагайся, – прошипів він – або ти спустишся вниз сама, або я тебе спущу. Мені плювати, що ти там собі думаєш, та я не дам тобі зганьбити батька!

– Ні, відпусти мене!

– Ну що ж. – проговорив загрозливо.

Більше не сказавши ані слова, Себастіан просто перекинув мене через плече і поніс униз. Я щось кричала, навіть обізвала його, від розпачу, та коли зрозуміла, що він несе мене прямісінько до бальної зали, замовкла.  З очей потекли сльози.

– Себастіане, я прошу тебе, не роби цього!

Коли ми вже дійшли до дверей, він поставив мене на ноги, відчинив двері і буквально заштовхнув у бальну залу.

Голоси вмить ущухли. Всі  уставилися на мене. Я опустила очі, і побачила що сукня пильна, як, напевно і моє лице, сльози котились не зупиняючись.

Я повернулась спиною до гостей і зустрілась поглядом з холодними зеленими очима.

– Навіщо? – тільки і змогла сказати, а потім вперше в житті дала йому ляпаса.

Не знаю, що вразило мене більше, чи те, що я його вдарила, чи те, що він якось дивно посміхнувся, провів рукою вздовж моєї щоки, і я скоріше відчула, ніж побачила, що бруд і сльози щезли.

Хотілось втекти до своєї кімнати й більше ніколи з неї не виходити, однак Себастіан схопив мене за руку і потягнув за собою до центра зали.

– Дорогі гості, вибачте моїй сестричці ці пустощі! Вона ще дуже юна і перехвилювалась сьогодні. – посилений магією, голос відбивався від стін, прикрашених квітами.

Я роззирнулася навколо – хтось здивовано дивився на нас, хтось посміхався, чоловіки в дальньому кутку зали продовжували накачуватись бруньківкою. Ніби ніхто нічого і не помітив. Авжеж! Перемиють мені кістки потім.