Борва мечів - Джордж Мартін

Вихвалялася вона гучно, але слова лунали порожньо. Джон зиркнув навколо — упевнитися, що магнар не чує. Еррок, Чорний Чиряк і Дан-Коноплян тупали за кілька аршинів позаду, але на розмову їхню не зважали. Чорний Чиряк жалівся на дупу.

— Ігритто, — мовив Джон стиха, — Мансові не судилося перемогти у цій війні.

— Ще й як судилося! — заперечила вона. — Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Ти ніколи не бачив, як б’ється вільний нарід!

Дичаки билися, наче казкові звитяжці або гемони з пекла — залежно від того, хто розповідав. Та кінець у тих оповідях завжди був один і той самий. «Вони б’ються сміливо, зневажають смерть, кожен сам за свою славу.»

— Я знаю, що ви хоробрі та відчайдушні. Але у битві лад і послух ущент побивають найпалкішу хоробрість. На Манса чекає та сама поразка, що на всіх Королів-за-Стіною перед ним. А поразка означатиме його смерть і смерть усіх вас.

Ігритта вирячилася на нього так люто, що Джон злякався, чи не вдарить вона його зараз.

— Усіх НАС! — виправила вона. — І твою смерть теж. Ти, Джоне Сніговію — більше не ґава. Я заприсяглася, що ти не ґава, і не смій мені нею лишатися!

Вона штовхнула його спиною на стовбур дерева і поцілувала щосили у вуста просто посеред дорожньої валки наскочників. Джон почув, як Григ Козоріг заохочує Ігритту сороміцькими порадами, а хтось інший регоче на все горло. Він мимоволі відповів на поцілунок, і коли нарешті вуста їхні розчепилися, Ігритта була вся зашаріла.

— Ти мій, — прошепотіла вона. — Ти мій, а я твоя. Якщо помремо — то помремо. Усі колись помруть, Джоне Сніговію. Але спершу ми житимемо.

— Так, — відповів він глухим голосом. — Спершу ми житимемо.

Вона вишкірилася на нього кривозубою посмішкою, яку він так полюбив. «Дичачка до найглибших глибин» — подумав Джон, а в животі стало млосно від дивного смутку. Він розім’яв пальці мечевої руки і спитав себе, як учинила б Ігритта, якби знала, що в нього на думці. Чи зрадила б вона, якби він посадовив її перед собою та зізнався, що досі вважає себе сином Неда Старка і братчиком Нічної Варти? Джон сподівався, що не зрадила б, але не хотів помилитися. Надто багато залежало від того, чи знайде він спосіб дістатися замку Чорного раніше від магнара… а перед тим іще спосіб утекти від дичаків.

Вони спустилися південним схилом Стіни у Сірому Сторожі — замку, покинутому вже два століття. Частина велетенських кам’яних сходів розсипалася ще сто років тому, але навіть так спускатися униз було незрівнянно легше, ніж видиратися нагору. Відти Стир повів їх углиб Дарунку, щоб уникнути випадкових чат Нічної Варти. Григ Козоріг провів загін подалі від кількох сіл, які у цих краях ще не конче збезлюділи. Крім кількох розкиданих пагорбами круглих сторожових веж, які витикалися у небо, наче кам’яні пальці, жодного знаку людей вони не побачили. Крізь холодні та мокрі пагорби, крізь вітристі рівнини вони крокували не помічені жодним оком, не почуті жодним вухом.

«Не вагайся, хай чого від тебе вимагатимуть» — казав йому Піврукий. — «Їдь із ними, їж із ними, бийся поруч із ними — стільки часу, скільки знадобиться.» Він проїхав багато верст, а пішки пройшов іще більше, поділяв із дичаками хліб, сіль та Ігриттині ковдри. Але вони однак йому не довіряли. Удень та вночі тенни не зводили з нього очей, чекаючи на найменші ознаки зради. Досі він утекти не зумів, а скоро буде вже пізно.

«Бийся поруч із ними» — наказав Кворин, перш ніж віддати власне життя Пазурові… але до того поки що не дійшло. — «Та варто мені пролити кров братчика Варти — і я пропав. Тоді я перетну Стіну назавжди, без вороття.»

Щовечора після походу магнар прикликав Джона до себе і ставив гострі та проникливі питання про замок Чорний, його залогу та укріплення. Джон брехав, де мав змогу, кілька разів удавав із себе невігласа, та його слухали ще Григ Козоріг і Еррок, які знали достатньо, щоб викрити надто вже відверту брехню.

Правда, яку Джон так відчайдушно ховав, була жахлива: замок Чорний не мав міцної оборони, якщо не рахувати самої Стіни — ані мурів, ані палісадів, ані хоча б земляного валу чи перекопу. «Замок» являв із себе скупчення веж і окремих кам’яних палат, поміж яких дві третини вже розсипалися. Що ж до залоги, то Старий Ведмідь забрав на розвідку дві сотні. Чи повернувся з них бодай хто-небудь? Цього Джон не знав. У замку мало лишитися сотні з чотири, але більшість складали будівничі або шафарі, не розвідники. Натомість тенни були гартовані воїни, які знали кращий послух, ніж пересічні дичаки; саме тому, безперечно, Манс і обрав їх для цього походу.

А серед захисників замку Чорного Джонові пригадалися: сліпий маестер Аемон та його підсліпуватий шафар Клідас, однорукий коваль Донал Нойє, п’яниця-септон Келадор, Глухий Дик Фолярд, кухар Трипалий Гоб, столітній старець-лицар Винтон Дужак. З ними разом служили Гальдер, Ропух, Пип, Альбет і решта хлопців, що навчалися з Джоном. А очолював ту звитяжну потугу червонопикий товстун Бовен Марш — великий шафар, якого на час відсутності князя-воєводи Мормонта лишили каштеляном замку. Скорботний Ед інколи кликав Марша «Старим Буряком» — прізвиськом, яке з огляду на колір обличчя пасувало йому не гірше, ніж «Старий Ведмідь» Мормонтові.

— Оце такого якраз і треба ставити наперед у поле, коли вороги нападають, — просторікував Ед своїм звичним кисло-похмурим голосом. — Він їх тобі гоп — і порахує, жодного не забуде. Нашому великому шафареві дай хоч гемонів з пекла — він усіх порахує.

«Якщо магнар застукає замок Чорний зненацька, там станеться кривава різанина. Хлопців поб’ють у ліжках, а вони й не знатимуть, од чиєї руки полягли.» Джон мусив їх попередити, але як? Його ніколи не висилали самого на полювання чи пошуки, не дозволяли самому стояти на чатах. І за Ігритту Джон теж боявся: забрати її з собою він не міг, а якби залишив, то хіба магнар не покарав би її за його зраду? Адже «два серця б’ються, як одне»…

Щоночі вони спали під одними шкурами; Джон засинав з головою Ігритти в себе на грудях, а її руде волосся лоскотало йому підборіддя. Запах її став йому ріднішим за свій власний. Її криві зуби, м’якість її грудей, які він