Танок драконів - Джордж Мартін
Позаду наметів, у конов’язі, тремтіли великі дестрієри лицарів з Білої Гавані та Близнючок. Ремсі, плюндруючи Вічнозим, спалив стайню, тож його батькові довелося будувати нову, удвічі більшу за стару, щоб розмістити румаків і ступаків своїх лордів-прапороносців і лицарів. Решту, спутавши, загнали у загорожу. Серед них совалися груми, натягнувши каптури, й накривали коней ковдрами, щоб не так мерзли.
Теон пішов у глибину зруйнованого замку. Коли він продирався серед каміння, яке колись було башточкою мейстра Лувіна, на нього з пробоїни в стіні поглядали круки, щось буркочучи. Час до часу хтось із них раптом пронизливо кракав. На порозі спальні, що колись належала йому, Теон постояв по кісточки в снігу, якого намело у вибиті вікна, потім відвідав руїни Мікенової кузні й септу леді Кетлін. Під Згорілою вежею він проминув Рикарда Рисвела, який цілував у шию ще одну з Абелевих праль — пухкеньку, з круглими щічками й кирпатим носиком. Дівчина стояла боса на снігу, горнучись у хутряний плащ. Либонь, подумав Теон, під плащем вона гола. Побачивши його, вона щось сказала Рисвелу, й він голосно розреготався.
Теон подибав геть. Ген за стайнею були сходи, якими рідко користувалися, й саме туди завели його ноги. Сходинки були круті й підступні. Обережно видершись нагору, Теон опинився сам-один на зубчастій стіні внутрішнього муру, далеченько від зброєносців і їхніх сніговиків. Ніхто не дозволяв йому вільно ходити замком, але ніхто й не забороняв. Він міг ходити в межах цих стін куди заманеться.
Внутрішній мур Вічнозиму був вищий і старший за зовнішній, з древніми сірими зубцями по сто футів заввишки, з квадратними баштами на кожному розі. Зовнішній мур, збудований на багато століть пізніше, був на двадцять футів нижчий, але товстіший і в кращому стані, з восьмикутними баштами замість чотирикутних. Між двома мурами тягнувся рів, глибокий і широкий... і замерзлий. Кригу вже почало замітати снігом. На зубчастих стінах теж росли снігові кучугури, забиваючи щілини між зубцями й накриваючи м’якими білими шапками верхівки веж.
А за мурами, скільки сягає око, весь світ забарвлювався в біле. Ліси, лани, королівський гостинець — усе лежало під м’якою білою мантією снігу, яка накрила й залишки зимового поселення, сховавши почорнілі стіни хаток, спалених вояками Ремсі. «Сноу залишив багато ран, та їх приховає сніг»,— подумав Теон, але так про нього думати не можна. Ремсі тепер Болтон, а не Сноу, тільки не Сноу.
Далині зник з очей поритий коліями королівський гостинець, загубившись серед полів і пагорбів, які перетворилися на біле безмежжя. А сніг падав і падав, тихо злітаючи з безвітряного неба. «Десь там мерзне Станіс Баратеон». Чи спробує лорд Станіс узяти Вічнозим штурмом? «Якщо спробує, він приречений». Замок занадто міцний. Навіть із замерзлим ровом, Вічнозим серйозно захищений. Теон узяв замок хитрістю: під покровом ночі його хлопці перелізли мури й перепливли рів. Захисники й не знали, що на них напали, поки не стало вже запізно. У Станіса такий трюк не вийде.
Можливо, він вирішить відрізати замок від світу й заморити голодом його оборонців. Усі комори й підвали у Вічнозимі стояли порожні. Через Перешийок прийшов обоз Болтона і його друзів Фреїв, леді Дастін привезла харчі й фураж з Кургантона, а лорд Мандерлі прибув з Білої Гавані з великими припасами... але й військо велике. Коли треба годувати стільки ротів, припасів надовго не вистачить. «Проте голодуватиме і лорд Станіс зі своїми вояками. Вони замерзлі, змучені, не годні воювати... але через цю завірюху, можливо, відчайдушно захочуть потрапити у замок».
На богопраліс також падав сніг і зразу танув на землі. Навколо укритих білими плащами дерев розм’якла земля. В повітрі висіли пасма туману, мов примарні стьожки. «Навіщо я сюди прийшов? Це не мої боги. Це місце не для мене». Просто перед Теоном було серце-дерево — білий велет з викарбуваним ликом і з листям, схожим на закривавлені долоні.
Ставок під віродеревом затягнувся тоненьким шаром криги. Теон опустився перед ним навколішки.
— Будь ласка,— пробурмотів він крізь поламані зуби,— я не хотів...
Слова застрягли в горлі.
— Спасіть мене,— нарешті вичавив він.— Даруйте мені...
«Що? Силу? Мужність? Прощення?» Навколо падав сніг, білий і безгучний, ховаючи свої секрети. Чувся лише слабенький тихий плач. «Джейн,— подумав Теон.— Це вона плаче на шлюбному ложі. А хто ще? Боги не плачуть. Чи плачуть?»
Цей болісний звук неможливо було витримати. Теон, схопившись за гілку, знову зіп’явся на ноги, обтрусив сніг з холош і покульгав назад, до світла. «У Вічнозимі повно привидів,— подумав він,— і я — один з них».
Заки Теон Грейджой повернувся, у дворі з’явилося ще більше сніговиків. Щоб командувати сніговими чатовими на мурах, зброєносці наліпили дюжину снігових лордів. Один, без сумніву, зображав лорда Мандерлі: такого тлустого сніговика Теон у житті не бачив. Однорукий сніговик міг бути тільки Гарвудом Стаутом, а снігова леді — Барбрі Дастін. А той, що найближче до дверей, з бородою з бурульок, мабуть, старий Хвойдозгуб Амбер.
У залі кухарі роздавали ячну кашу з яловичиною, заправленою морквою і цибулею, яку наливали у хлібні миски, зроблені з учорашнього хліба. Недоїдки кидали на підлогу, де їх одразу під’їдали дівчата Ремсі й інші собаки.
Дівчата зраділи, побачивши Теона. Вони впізнали його запах. Руда Джейн стрибнула, щоб лизнути його в руку, а Гелісента ковзнула під стіл і скрутилася калачиком у нього під ногами, обгризаючи кістку. Гарні були собаки. Легко було забути, що всі вони названі на честь дівчат, який Ремсі загнав і вбив.
Хай як Теон утомився, а зміг з’їсти трохи каші, запиваючи елем. На той час у залі вже стояв галас. Через Мисливську браму пробилося двоє пластунів Руза Болтона з рапортом, що просування лорда Станіса значно сповільнилося. Його лицарі їдуть на дестрієрах, і великі бойові коні грузнуть у снігу. Маленькі й неспотикливі гарони гірських кланів тримаються краще, доповіли пластуни, але горяни не наважуються значно відриватися вперед, щоб не розколоти військо. Лорд Ремсі наказав Абелеві заграти марш на честь Станісового борсання в снігу, отож бард знову взяв свою лютню, а одна з його праль випросила меч у Квасного Аліна й зображала, як Станіс відбивається від сніжинок.
Теон витріщався на останні краплі елю в третьому кухлі, коли в залу увійшла леді Дастін і послала по Теона двох своїх присяжних мечників. Коли він зупинився біля помосту, вона, оглянувши його з ніг до голови, принюхалася.
— Це
