Танок драконів - Джордж Мартін
Близько опівночі вітер нарешті вщух, і море трохи заспокоїлося, тож Тиріон повернувся на палубу. Те, що він побачив, не вселяло надії. Ког плив посеред моря драконового скла під повною мискою зірок, але всюди навколо ще вирував шторм. На сході, заході, півночі й півдні, куди не глянь — усюди, мов чорні гори, стояли хмари, і їхні круті схили й височенні стрімчаки оживали у світлі синіх і фіолетових блискавок. Дощ не падав, але палуба під ногами була мокра і слизька.
Знизу чувся чийсь крик — пронизливий, тонкий та істеричний від страху. Чути було і голос Мокоро. Червоний жрець стояв на баку лицем до шторму й голосно молився, здійнявши над головою патерицю. Посередині корабля дюжина матросів і двійко полум’яних пальців боролися з заплутаними шкотами й мокрим вітрилом, але Тиріон так і не зрозумів, намагалися вони його підняти знову чи спустити. Хай що вони робили, йому це здалося невдалою ідеєю. І так і виявилося.
Вітер повернувся, як тиха погроза, холодний і вогкий: торкнувся щік, ляснув мокрим вітрилом, підхопив і закружляв шарлатну мантію Мокоро. Інстинктивно Тиріон ухопився за найближчий леєр — і дуже вчасно. За три секунди легкий бриз перетворився на ревисько бурі. Мокоро щось прокричав — і з драконової пащі на кінці його патериці стрибнуло зелене полум’я і розчинилося в нічній темряві. А коли хлянула чорна непроникна злива, і бак, і ют просто зникли за стіною води. Над головою почувся виляск, і Тиріон, звівши погляд, побачив, як напнулося вітрило, на якому досі висіло двоє матросів. А потім почувся тріск. «От кляте пекло,— устиг подумати Тиріон,— це, певно, щогла».
Вчепившись у леєр, Тиріон почав пробиватися до люка, щоб утекти від шторму в трюм, але порив вітру збив його з ніг, а другим поривом його кинуло на поруччя, отож він щосили вчепився. Дощ шмагав обличчя, засліплюючи. В роті знову набралося повно крові. Корабель кректав і кахкав, як товстун, який від закрепу тужиться у виходку.
А тоді щогла відламалася.
Тиріон цього не бачив, тільки чув. Знову долинув тріск, а потім — зойк дерева, неначе його мучать, і знагла в повітря злетіло повно скіпок і скалок. Одна мало не влучила Тиріонові в око, друга встромилася в шию, третя прошила литку, пробивши і чоботи, і бриджі. Він скрикнув. Але він тримався за леєр, тримався з відчайдушною силою, про яку в собі й не здогадувався. «Вдова сказала, корабель не дістанеться туди, куди прямує»,— згадалося йому. І він нестримно зареготав — дико й істерично, а навколо гуркотів грім, стогнали дошки, билися хвилі.
Заки шторм угамувався і вцілілі пасажири й члени команди виповзли назад на палубу, як виповзають після дощу з землі блідо-рожеві черв’яки, побитий «Селейсорі Коран» сидів на воді низько, на десять градусів накренившись на лівий борт; корпус тріснув у сотні місць, у трюмі було повно води, а від щогли залишився гострий уламок заввишки з карлика. Не витримала навіть носова фігура: відламалася рука, яка стискала сувої. Пропало дев’ятеро людей, включно з одним з помічників, двома полум’яними пальцями і самим Мокоро.
«Чи бачив це у своєму полум’ї Бенеро? — подумав Тиріон, коли збагнув, що червоний жрець-здоровань зник.— А Мокоро?»
— Пророцтво — як недовчений мул,— поскаржився він Джорі Мормонту.— Здається, що з нього буде користь, на щойно ти на нього покладешся, як він тебе хвицне в голову. Та клята вдова знала, що корабель не дійде туди, куди прямує, вона про це нас попередила — сказала, що Бенеро бачив це у полум’ї, але я вважав, це означає... ну, яка вже різниця! — він скривив губи.— Насправді воно означало, що клятий потужний шторм поламає нашу щоглу на тріски, щоб нам лишалося тільки безцільно дрейфувати у затоці Зажури, поки не закінчаться харчі й ми не почнемо жерти одне одного. Кого, як гадаєте, заріжуть першого... свиню, собаку чи мене?
— Того, хто забагато пащекує, як на мене.
Наступного дня помер капітан, на третю ніч — кок. Команда ледве тримала корабель на плаву. Помічник, який перебрав командування, прикинув, що вони мають бути неподалік південного кінця острова Кедрів. Коли він спустив на воду шлюпки, щоб дотягнути корабель на буксирі до найближчого суходолу, одна шлюпка потонула, а друга, обрізавши кінці, погребла на північ, покинувши всіх своїх товаришів.
— Раби,— презирливо кинув Джора Мормонт.
Якщо послухати здорованя-лицаря, то він весь шторм проспав. Тиріон дуже сумнівався, але промовчав. Одного дня, може, йому закортить вкусити когось за ногу, а для цього потрібні зуби. Мормонт, схоже, вирішив забути про сварку, тож Тиріон удав, що її ніколи й не було.
Дрейфували дев’ятнадцять днів, а запаси харчів і води танули. З неба невтомно палило сонце. Пенні ховалася в каюті разом зі свинею і собакою, а Тиріон приносив їй їсти, кульгаючи на забинтованій нозі, а вночі принюхуючись до рани. Коли не було чого робити, він колов собі пальці на руках і ногах. Сер Джора щодня гострив меча до блиску. Коли сідало сонце, троє вцілілих полум’яних пальців щодня запалювали священне вогнище, але, читаючи молитву разом з командою, всі троє були в своїх розцяцькованих обладунках і тримали списи під рукою. І вже ніхто з матросів не намагався потріпати карликів по голові.
— Може, влаштувати для них герць? — одного вечора заговорила Пенні.
— Краще не треба,— озвався Тиріон.— Це тільки нагадає їм про твою гарну вгодовану свиню.
Одначе з кожним днем Гарнюня дедалі худнула, а Хрум давно перетворився на шерсть і кості.
Тої ночі Тиріонові наснилося, що він знову на Королівському Причалі, з арбалетом у руках. «А куди діваються повії?» — сказав лорд Тайвін, та коли Тиріонів палець натиснув на гачок і тятива забриніла, стріла встромилася в живіт Пенні.
Прокинувся Тиріон від криків.
Підлога під ним ходила ходором, і на якусь мить йому зі
