Танок драконів - Джордж Мартін

«У Вічнозимі повно привидів. І я — один з них».

Рушили далі. З кожним кроком обличчя Барбрі Дастін, здавалося, твердішає. «Їй тут не подобається так само, як і мені». Теон несамохіть запитав:

— Міледі, за що ви так ненавидите Старків?

Вона довгу мить дивилася на нього.

— За те, за що ти їх так любиш.

Теон аж спіткнувся.

— Люблю? Та я ніколи... Я відібрав у них замок, міледі. Я... я вбив Брана й Рикона, настромив їхні голови на кілки, я...

— ...поїхав разом з Робом Старком на південь, бився з ним пліч-о-пліч у Лопотючому лісі й Річкорині, повернувся на Залізні острови як їхній посол, щоб вести переговори з власним батьком. Кургантон теж вислав з Юним Вовком своїх людей. Я постаралася дати якнайменше вояків, розуміючи, що хоч когось дати доведеться, щоб не наразитися на гнів Вічнозиму. Отож у війську в мене були і очі, і вуха. Вони тримали мене в курсі. Я знаю, хто ти. Я знаю, що ти. А тепер дай відповідь на моє питання. За що ти любиш Старків?

— Я...— Теон уперся рукою у колону.— Я... хотів стати одним з них...

— Але не міг. У нас із вами більше спільного, ніж вам здається, мілорде. Однак ходімо.

Трохи далі разом тулилося три гробниці. Саме там і зупинилися.

— Лорд Рикард,— зронила леді Дастін, роздивляючись скульптуру посередині. Статуя була височенна, з обличчям довговидим, бородатим, похмурим. Лорд Рикард мав такі самі кам’яні очі, як і у всіх, але його очі здавалися сумними.— У нього теж нема меча.

Це була щира правда.

— Хтось тут покрав мечі. У Брандона також немає.

— Він би обурився,— сказала леді Дастін, скидаючи рукавичку і торкаючись його коліна: її шкіра біліла на тлі темного каменю.— Брандон обожнював свого меча. Любив його нагострювати. «Волію тримати його таким гострим, щоб можна було поголити волоссячко у жінки на піхві»,— любив він повторювати. «Прегарна річ — закривавлений меч»,— якось сказав він мені.

— То ви були знайомі,— мовив Теон.

Світло від ліхтаря так відблискувало в її очах, що здавалося, наче вони горять вогнем.

— Брандон був у Кургантоні годованцем старого лорда Дастіна, батька мого майбутнього чоловіка, але більшість часу він проводив у Рівчаках, їздячи верхи. Він обожнював верхову їзду. В цьому його менша сестра вдалася в нього. Вони були як парочка кентаврів. А мій лорд-батько любив, коли у нього гостює спадкоємець Вічнозиму. Батько мав великі плани для дому Рисвелів. Він би на тарілочці подав мою цноту будь-кому зі Старків, який проїздив повз, але в тому й не було потреби. Брандон ніколи не соромився просити те, що хоче. Я вже стара й усохла, давним-давно вдовиця, але я і досі пам’ятаю блиск моєї крові у нього на прутні тої ночі, коли він мене узяв. Гадаю, Брандонові теж вона сподобалася. Прегарна річ — закривавлений меч, щира правда. Боліло, але це був солодкий біль.

Але той день, коли я дізналася, що Брандон має побратися з Кетлін Таллі... в тому болю не було нічого солодкого. Він її не хотів, можу вас запевнити. Він сам так і сказав у нашу останню ніч... але у Рикарда Старка теж були великі плани. Плани на Південь, які б не могли здійснитися без шлюбу його спадкоємця з донькою одного з його васалів. По тому мій батько ще сподівався віддати мене за Брандонового молодшого брата Едарда, але і він дістався Кетлін Таллі. А мені лишився юний лорд Дастін — допоки Нед Старк не забрав у мене і його.

— Робертів заколот...

— Ми з лордом Дастіном були одружені півроку, коли Роберт підняв повстання й Нед Старк скликав прапори. Я благала чоловіка не їхати. Він мав родичів, яких міг би послати замість себе. Дядька, знаменитого вправністю з топором, і двоюрідного діда, який воював ще у Війні дев’ятипенсових королів. Але він був справжнім чоловіком, дуже гоноровим, і просто мусив сам очолити кургантонських рекрутів. У день від’їзду я подарувала йому коня — рудого жеребця з вогненною гривою, гордість табунів мого лорда-батька. Мій лорд присягнувся повернутися на ньому, коли закінчиться війна.

Нед Старк дорогою назад у Вічнозим повернув мені того коня. Сказав, що мій лорд загинув доблесною смертю і що його тіло упокоїлося з миром під червоними горами Дорну. Проте кості своєї сестри він привіз на Північ, де вона й похована... але я вам присягаюся: кості лорда Едарда ніколи не лежатимуть поряд з її кістьми. Я їх згодую своїм псам.

Теон нічого не розумів.

— Його... його кості?..

Вона скривила вуста. Ця бридка усмішка нагадала йому Ремсі.

— Перед Червоним весіллям Кетлін Таллі відіслала кості лорда Едарда на Північ, але ваш залізний дядько, захопивши Кейлінський Рів, перекрив дорогу. І відтоді я не спускаю з тої дороги очей. Якщо ті кості випірнуть з болота, далі Кургантона вони не доїдуть,— сказала вона, кинувши на подобу Едарда Старка останній погляд.— Тут нам більше нема чого робити.

Коли вони вийшли з крипти, завірюха й не думала вщухати. Піднімаючись нагору, леді Дастін мовчала, але, знову опинившись біля руїн Першої фортеці, вона, затремтівши, мовила:

— Раджу тобі нікому не переповідати нічого з того, що я тут казала. Тобі зрозуміло?

Ще б пак!

— Хто не хоче втратити язика, тримає його за зубами.

— Руз добре тебе вишколив,— мовила вона й пішла геть.

Королівський трофей

Королівське військо вийшло з Пущанського Насипу в золотому сяйві світанку — виповзло з-за частоколу, немов довга сталева змія зі свого кубла.

Лицарі-південці їхали в кірасах і кольчугах, пом’ятих і пощерблених у битвах, які, проте, і досі блищали у сонячному промінні. Побляклі та брудні, подерті та полатані, їхні прапори й сюрко і досі забарвлювали зимовий ліс цілою палітрою кольорів: небесно-блакитний і жовтогарячий, червоний і зелений, фіолетовий, синій і золотий аж сяяли серед голих брунатних стовбурів, сіро-зелених сосон і чатових-дерев та брудних снігових заметів.

У кожного з лицарів були зброєносці, слуги й солдати. За ними їхали зброярі, кухарі, груми; шереги списників, сокирників, лучників; сиві