Бенкет круків - Джордж Мартін

— Королевичу Джалабаре, його світлість і сам веде війну. Просто зараз у нього вільних людей немає. Можливо, наступного року.

Саме так йому завжди відповідав і Роберт. Наступного року Серсі йому відмовить раз і назавжди, але не сьогодні. Бо сьогодні Драконстон нарешті належить їй!

Лорд Галін з гільдії алхіміків явився, щоб попросити дозволу для піромантів спробувати висидіти драконові яйця, якщо такі знайдуться на Драконстоні, оскільки нині острів повернувся в королівські руки.

— Якщо такі яйця ще зоставалися, Станіс уже давно продав їх, щоб оплатити витрати на свій заколот,— відповіла йому королева. Вирішила утриматися й не казати, що цей план — чисте божевілля. Відтоді як помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби призводили до згуби, зганьблення й заглади.

Потім перед королевою постали купці, які благали трон заступитися за них перед Залізним банком Браавоса. Браавосяни, схоже, вимагали погашення простроченої заборгованості й відмовлялися надавати нові позики. «Нам потрібен власний банк,— вирішила Серсі,— Золотий банк Ланіспорту». Може, коли Томен надійно сидітиме на престолі, вона цим займеться. Але поки що вона могла тільки порадити купцям сплатити борги браавоським лихварям.

Делегацію від Віри очолював її давній приятель септон Рейнард. Через місто його супроводжували шестеро Воїнових синів, тобто разом їх було семеро — сакральне і сприятливе число. Новий верховний септон — а чи верховний горобець, як обізвав його Сновида,— в усьому шанував сімку. Лицарські пояси з мечами були смугасті — в сімох кольорах Віри. Руків'я мечів і гребені великих шоломів прикрашали семигранні кристали. Ходили ці лицарі з мигдалеподібними щитами, які не були у вжитку ще з часів Завоювання, з гербом, якого в Сімох Королівствах не бачили вже багато сторіч: яскравим веселковим мечем на темному полі. Вже близько сотні лицарів віддали своє життя і свій меч ордену Воїнових синів, стверджував Кайберн, і щодня приходили нові й нові. «їх усіх оп'янили боги. Хто б міг подумати, що в королівстві їх набереться стільки?»

Здебільшого то були замкові лицарі та лицарі-бурлаки, та була серед них і жменька високородних: молодших синів, маломожних лордів, літніх людей, які хотіли спокутувати старі гріхи. І Лансель! Серсі спершу подумала, що Кайберн жартує, коли він сказав їй, що її блаженний брат у других зрікся замку, земель і дружини й повернувся в місто, щоб вступити в шляхетний і могутній орден Воїнових синів, але ж ні: он стоїть Лансель серед інших набожних дурнів.

Серсі це зовсім не сподобалося. Незадоволена вона була й постійною різкістю й невдячністю верховного горобця.

— Де верховний септон? — поцікавилася вона в Рейнарда.— Я викликала його.

Септон Рейнард підпустив у голос жалю.

— Його святість послав натомість мене й просив переказати, що Семеро відрядили його на боротьбу зі злом.

— І як він це збирається робити? Проповідуватиме про скромність на вулиці Шовковій? Він гадає, що, помолившись за повій, поверне їм цноту?

— Отець і Мати створили наше тіло так, щоб чоловік міг з'єднатися з жінкою і зачати законних дітей,— відгукнувся Рейнард.— Грішно й негоже жінці продавати своє священне тіло за гроші.

Ці благочестиві повчання звучали б значно переконливіше, якби Серсі не знала, що септон Рейнард має близьких подруг у всіх борделях на Шовковій. Він, певно, зміркував, що підцвірінькувати верховному горобцю значно приємніше, ніж драїти підлогу.

— Навіть не думайте тут мені проповідувати,— мовила королева.— Власниці борделів почали скаржитися, й небезпідставно.

— Коли говорять грішники, навіщо праведниками слухати?

— Ці грішники наповнюють королівську скарбницю,— прямо сказала королева,— їхні пенні допомагають платити золотим плащам і будувати галери для захисту наших берегів. А ще подумайте про торгівлю. Якщо на Королівському Причалі не залишиться борделів, кораблі зупинятимуться в Сутінь-долі й Мартингороді. Його святість обіцяв мені спокій на вулицях. Повії і допомагають його підтримувати. Чоловіки, якщо у них забрати повій, схильні вдаватися до ґвалту. Отож нехай його святість проповідує і молиться в своєму септі, де й належиться.

Королева сподівалася побачити й лорда Гайлза, однак натомість з'явився великий мейстер Пайсел, сірий з обличчя, й почав вибачатися: мовляв, Розбі надто слабий, щоб підвестися з ліжка.

— Це дуже сумно, але, боюся, лорд Гайлз зовсім скоро приєднається до своїх шляхетних пращурів. Най Отець судить його справедливо.

«Якщо Розбі помре, Мейс Тайрел і маленька королева спробують знову нав'язати мені Гарта Грубого».

— Лорд Гайлз кашляє вже багато років, і досі кашель не вбив його,— заперечила королева.— Прокашляв половину Робертового правління й усе царювання Джофрі. Тож якщо він помирає, хтось йому в цьому допоміг.

Великий мейстер Пайсел недовірливо закліпав.

— Ваша світлосте! Хто міг би зичити лорду Гайлзу смерті?

— Може, його спадкоємець...— («Або маленька королева»).— Або колись зневажена жінка...— («Марджері, і Мейс, і королева колючок — чом ні? Гайлз у них на дорозі стоїть»).— Давній ворог. Новий ворог. Ви.

Старий побілів.

— В-ваша світлість жартує. Я... я його милості прочищав шлунок, робив кровопускання, лікував припарками та вливаннями... оковита з льодом і лимоном трохи полегшує його стан, а солод-сон притамовує кашель, але нині лорд Гайлз, боюся, вже почав разом із кров'ю викашлювати власні легені.

— Нехай так. Повертайтеся до нього й перекажіть йому, що я не давала йому дозволу помирати.

— Як зволите, ваша світлосте,— Пайсел силувано вклонився.

А прохачі йшли, йшли і йшли, один нудніший за іншого. Увечері, коли нарешті пішов останній, королева сіла розділити просту вечерю з сином.

— Томене,— заговорила вона,— коли молитимешся перед сном, подякуй Матері й Отцеві, що ти ще маленький. Бути королем — тяжка праця. Запевняю, вона тобі не сподобається. Всі тебе дзьобають зусібіч, як вороняча зграя. І кожне хоче урвати собі шматочок твого м'яса.

— Гаразд, мамо,— сумно озвався Томен. Серсі зрозуміла, що маленька королева вже повідомила йому про сера Лораса. Сер Озмунд казав, що хлопчик плакав. «Він ще маленький. Заки доросте до Джофового віку, вже й забуде, який той Лорас був з обличчя».— Хоча я не проти — нехай дзьобають,— провадив син.— Мені слід щодня виходити з тобою до суду й слухати. Марджері говорить...

— ...забагато,— обірвала його Серсі.— Я б їй залюбки язика вирвала.

— Не кажи так,— зненацька закричав Томен, і його маленьке кругле личко почервоніло.— Не чіпай її язика. Не чіпай її. Тут король — я, а не ти.

Вона,