Бенкет круків - Джордж Мартін

«Коли я одружуся з королевичем?» — запитала вона.

«Ніколи. Ти одружишся з королем».

Личко під золотими кучерями збентежено нахмурилося. Багато років по тім вона гадала, що вийде за Рейгара по смерті його батька Ейриса.

«Але ж я все одно буду королевою?» — запитала вона-молодша.

«Ага,— в жовтих очах Магі зблиснула злоба.— Королевою ти будеш... поки не з'явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».

На дитячому личку майнув гнів. «Хай вона тільки спробує — мій брат її уб'є». Навіть тут вона не зупинилася, вперта дитина. В неї залишалося ще одне питання, ще один шанс зазирнути в майбутнє життя. «А ми з королем матимемо дітей?» — поцікавилася вона.

«О так. Він — шістнадцятьох, ти — трьох».

Серсі нічого не зрозуміла. Розрізаний палець пульсував від болю, з рани на килим скрапувала кров. Як таке може бути? — хотілося запитати їй, але вона вичерпала всі свої питання.

Але стара не вичерпала свої відповіді. «Золоті в них будуть корони й золоті савани,— провадила вона.— А коли ти втопишся у власних сльозах, валонкар стисне руками твою білу шийку й вичавить з тебе життя».

«Що таке валонкар? Якесь чудовисько? — спитала золота дівчина, якій не сподобалося пророцтво.— Ви брехуха й бородавчаста ропуха й стара смердюча дикунка, і я не вірю жодному вашому слову. Ходімо, Мелара. Нема тут чого слухати».

«Я теж можу поставити три запитання»,— заперечила подруга. А коли Серсі потягнула її за руку, вона випручалася й обернулася до старої. «Я вийду за Джеймі?» — випалила вона.

Дурне дівчисько, подумала королева, ще й досі гніваючись на подругу. Та Джеймі про твоє існування не здогадується. В ті часи брат жив мечами, собаками й кіньми... і нею, його сестрою-близнючкою.

«Не вийдеш ні за Джеймі, ні за когось іншого,— сказала Магі.— Цноту твою з'їдять черви. Сьогодні тут з тобою твоя смерть, маленька. Відчуваєш її подих? Вона зовсім поруч».

«Тут тільки вашим подихом відгонить»,— сказала Серсі. На столі біля неї стояв збанок якогось густого зілля. Підхопивши його, вона жбурнула той збанок просто старій в очі. Тоді, наяву, жінка заверещала, почала лаятися чудернацькою іноземною мовою, а дівчата втекли з намету. Але уві сні обличчя її розтануло, розпливлося цівками сірого туману, й зосталася тільки пара примружених жовтих очей — очей смерті.

«Валонкар стисне руками твою білу шийку»,— почула королева, та голос цей належав не старій. З туману сну постали дві руки, схопили її за горло,— руки дебелі й дужі. А над ними плавало обличчя, лукаво дивлячись на королеву згори вниз різнобарвними очима. Ні! — хотіла скрикнути вона, та пальці карлика дужче уп'ялися їй у шию, придушивши цей протест. Вона борсалася й верещала, та все марно. І незабаром з грудей її уже вихоплювався такий самий звук, як колись у її сина,— жахливий тоненький свист, яким позначився останній подих Джофа на землі.

Прокинулася Серсі в темряві задихана, а навколо шиї обкрутилася ковдра. Королева здерла її з такою силою, аж порвала, й сіла в ліжку, відсапуючись. «Це сон,— сказала вона собі,— просто давній сон, і ще покривало заплуталося, от і все».

Тейна знову на ніч пішла до маленької королеви, тож поруч із Серсі спала Доркас. Королева грубо поторсала дівчину за плече.

— Прокидайся, знайди мені Пайсела. Думаю, він з лордом Гайлзом. Негайно приведи його сюди.

Доркас, іще не до кінця прокинувшись, вилізла з ліжка й подибала через кімнату вдягатися, шурхаючи босими ногами по циновках.

Сто років минуло, поки причовгав Пайсел і зупинився перед королевою, схиливши голову, кліпаючи очима з важкими повіками й силкуючися придушити позіхання. Враження було таке, наче товстенний мейстерський ланцюг на обвислій шиї згинає його до підлоги. Скільки Серсі пам'ятала, Пайсел завжди був стариганем, однак були часи, коли то був величний старигань: пишно вбраний, гордовитий, вишукано-люб'язний. Розкішна біла борода надавала йому ауру мудрості. Та бороду цю зголив Тиріон, а на її місці проросло кілька жалюгідних жмутків тоненького ламкого волоссячка, яке вже не прикривало обвислої рожевої шкіри під подвійним підборіддям. «Це вже не чоловік,— подумала королева,— а руїна. Чорні камери відібрали в нього останні сили. Так, а ще Куцеве лезо».

— Скільки вам років? — знагла запитала Серсі.

— Вісімдесят чотири, прошу ласки вашої світлості.

— На мою ласку швидше міг би розраховувати хтось молодший.

Він провів пальцем по губах.

— Коли мене обрав конклав, було мені всього сорок два роки. Кейта обрали у вісімдесят, а Елендора — майже в дев'яносто. Нові турботи розчавили їх, обоє померли за рік по підвищенню. Наступним був Меріон, йому було всього шістдесят шість, але він помер від застуди дорогою на Королівський Причал. І тоді король Ейгон попросив Цитадель прислати когось молодшого. Він — перший з королів, яким я служив.

«А Томен буде останнім».

— Мені потрібне якесь зілля. Снодійне.

— Келих вина перед сном часто...

— Я п'ю вино, дурню безмозкий. Мені потрібно щось міцніше. Щоб нічого не снилося.

— Ви... Ваша світлість не хоче бачити снів?

— А я що кажу? Чи вуха у вас так само зів'яли, як і прутень? Самі зварите мені зілля — чи мені кликати лорда Кайберна, щоб знову доробляв те, з чим ви не впоралися?

— Ні. Не треба залучати цього... залучати Кайберна. Сон без сновидінь. Ви отримаєте зілля.

— От і добре. Можете йти.

Та тільки він розвернувся до дверей, як вона знов його гукнула.

— Ще одне. А як у Цитаделі ставляться до пророцтв? Чи можна передбачити майбутнє?

Старий завагався. Зморшкуватою рукою він мацав груди, так наче гладив неіснуючу бороду.

— Чи можна передбачити майбутнє? — повторив він повільно.— Можливо. Є в старих книжках деякі заклинання... Та вашій світлості краще запитати інакше: «Чи варто передбачати майбутнє?» І на це я відповім «ні». Нехай ці двері лишаються зачинені.

— Ви головне, виходячи, мої двері зачиніть.

Серсі могла б і здогадатися, що з його відповіді буде стільки само користі, як з нього самого.

Зранку вона снідала з Томеном. Поводився він дуже тихо: схоже, покарання Пейта його дечого навчило. Снідали яєшнею з підсмаженим хлібом і шинкою, а наостанок подали криваві апельсини, які щойно розвантажили з корабля з Дорну. Син був зі своїми кошенятами. Спостерігаючи, як кошенята граються у нього під ногами, Серсі