Бенкет круків - Джордж Мартін

Семові пощастило, що «Цинамоновий вітер» такий великий. На «Чорному птасі» Жиллі б його вмить притиснула. Великі кораблі з Літніх островів у Сімох Королівствах називалися «лебідками» — за білі напнуті вітрила й носові фігури, які переважно зображали птахів. Хай які великі, вони напрочуд граційно розтинали хвилі. За доброго поривчастого вітру «Цинамоновий вітер» здатен обігнати будь-яку галеру, а от за штилю — геть безпорадний. Зате на ньому повно місць, де може заховатися боягуз.

Під кінець зміни Сема таки загнали в куток. Він саме спускався по трапу, коли за комір його вхопив Зондо.

— Чорний Сем іде з Зондо,— заявив він, потягнувши хлопця за собою, а потім кинув його під ноги Коджі Мо.

Вдалині на півночі, низько на обрії, виднівся серпанок. Коджа тицьнула туди пальцем.

— Он Дорнське узбережжя. Пісок, каміння й скорпіони, на сотні льє нема де й стати на якорі. Можеш туди дістатися плавом, а тоді пішки дибати у Старгород. Тільки доведеться перетнути велику пустелю, перейти гори й переплисти Течію. Або йди до Жиллі.

— Ти не розумієш. Вночі ми...

— ...вшанували небіжчика й богів, які обох вас створили. І Зондо робив те саме. Якби не малий у мене на руках, і я б до нього приєдналася. Ви, вестеросці, всі соромитеся кохання. А в коханні жодного сорому нема. Якщо ваші септони кажуть, що є, то ваші семеро богів насправді біси. А ми на островах краще знаємо. Боги дали нам ноги, щоб бігати, носи — щоб нюхати, руки — щоб торкатися й відчувати. Який лихий скажений бог нагородив би людину очима й заборонив їх розплющувати, щоб не бачити краси світу? Тільки чудовисько, тільки дух тьми...— Коджа поклала долоню Семові між ніг.— І це тобі боги дали не просто так, а щоб... як це по-вестероському?

— Злягатися,— охоче підказав Зондо.

— Так, щоб злягатися. Для задоволення й щоб дітей робити. І в цьому немає сорому.

Сем позадкував.

— Я дав обітницю. Не візьму я собі дружини, не народжу дітей. Я промовив ці слова.

— Вона знає, які слова ти промовив. Вона, може, й дитина ще, але ж вона не сліпа. Вона розуміє, навіщо ти носиш чорне й навіщо пливеш у Старгород. Вона усвідомлює, що не зможе тебе втримати. Вона просто хоче тебе — бодай ненадовго. Вона втратила батька й чоловіка, матір і сестер, втратила домівку й рідний світ. У неї лишилися тільки ти й малюк. Отож іди до неї — або пливи.

Сем у відчаї поглянув на серпанок, за яким ховався далекий берег, розуміючи, що в житті туди не допливе.

І він пішов до Жиллі.

— Те, що ми вчора зробили... якби мені можна було брати шлюб, я б радше пошлюбив тебе, ніж королівну чи високородну панну, але ж мені не можна. Я й досі ворон. Я дав обітницю, Жиллі. Пішов у ліс і промовив її слова перед серце-деревом.

— Дерева повсякчас наглядають за нами,— прошепотіла Жиллі, стираючи сльози зі щік.— У лісі вони бачать усе... але тут немає дерев. Сама вода, Семе. Сама тільки вода.

Cepci

День був холодний, сірий і вогкий. Весь ранок періщила злива, і навіть по обіді, коли нарешті припинився дощ, хмари так і не розійшлися. Сонце не вийшло. Така мерзенна погода розхолодила навіть маленьку королеву. Замість поїхати на верхову прогулянку зі своїми квочками й почтом гвардійців і залицяльників, вона цілий день провела з квочками в Дівосклепі, слухаючи співи Блакитного Барда.

У Серсі день складався не краще — аж до самого вечора. А коли сіреньке небо почало чорніти, їй повідомили, що з вечірнім припливом причалила «Славна Серсі» й що під дверима стоїть Оран Вотерз — просить аудієнції.

Королева одразу послала по нього. Щойно він увійшов у світлицю, вона вже зрозуміла, що новини добрі.

— Ваша світлосте,— заговорив він із широкою усмішкою,— Драконстон ваш.

— Чарівно,— узявши його за руку, вона розцілувала Вотерза в обидві щоки.— Певна, Томен також зрадіє. Це означає, що ми зможемо відпустити флот лорда Редвина й нарешті відкинути залізних від Щитів.

З кожним новим круком новини з Розлогів тільки гіршали. Схоже, захопивши собі ще кілька скель, залізні не вдовольнилися. На Мандері вони великими силами чинять набіги, а з моря мали нахабство напасти на Арбор і менші острови навколо нього. Редвини в своїх територіальних водах тримали не більш як дюжину військових кораблів, і всі вони пропали: одні захоплені, інші пішли на дно. А нині доповідають, що отой божевільний, який називається Юроном Вороняче Око, уже спрямував свої лодії Шепітною протокою на Старгород.

— Коли «Славна Серсі» підняла вітрила, лорд Пакстер саме вантажив провізію й готувався повертатися додому,— доповів лорд Вотерз.— Гадаю, нині основний його флот уже вийшов у море.

— То сподіваймося, що мандрівка мине без затримок і погода в дорозі буде кращою, ніж сьогодні,— сказала королева й усадовила Вотерза біля себе на підвіконня.— За цю перемогу ми маємо подякувати серу Лорасу?

Усмішка Вотерза розтанула.

— Можна і так сказати, ваша світлосте.

— Можна сказати? — королева кинула на нього запитальний погляд.— А ви що скажете?

— Я в житті не бачив лицаря хоробрішого,— озвався Вотерз, але через нього замість безкровної перемоги ми отримали різанину. Загинула тисяча вояків чи десь так, то вже не має значення. Переважно наших. І то не якийсь там простолюд, ваша світлосте, а лицарі та юні лорди, найкращі й найхоробріші.

— А сам сер Лорас?

— Він буде тисяча перший. Після бою його віднесли в замок, але рани в нього жахливі. Він втратив стільки крові, що мейстри побоялися його п'явками лікувати.

— Як прикро! Це розіб'є Томену серце. Він обожнював нашого доблесного Лицаря Квітів.

— І простолюд теж його обожнював,— мовив адмірал.— Коли Лорас помре, по всьому королівству дівчата ридатимуть і запиватимуть горе вином.

І так воно й буде, знала королева. В день відплиття в Брудну браму натовклося три тисячі людей, щоб провести сера Лораса, і троє з чотирьох присутніх були жінки. Серсі