Борва мечів - Джордж Мартін
— Що з ними сталося?
— Втекли або загинули.
Брандонів Дарунок упродовж тисяч років населяли працелюбні рільники, але з занепадом Варти ставало дедалі менше охочих орати лани, доглядати бджіл, садити городи. Цілі садиби разом із землею повертала собі дика пустка. У Новому Дарунку ще збереглися села та городці, данина з яких — збіжжям, крамом і працею — живила та вдягала чорних братчиків. Але і з тих більша частина вже зникла з лиця землі.
— От дурні! Залишили такий міцний замок! — мовила Ігритта.
— Та це ж лише невеличка вежа. Тут колись жив якийсь дрібний панок із родиною та кількома присяжними слугами. Коли приходили наскочники, він запалював сторожовий вогонь на даху. В Зимосічі башти втричі вищі за оцю.
Ігритта дивилася на нього такими очима, наче він вигадав якусь маячню.
— Як це люди уміють таке мурувати без велетнів, щоб підіймали їм каміння?
У переказах Брандон Будівник справді змусив велетнів допомагати йому будувати Зимосіч, але Джон не хотів на те відволікатися.
— Люди уміють мурувати ще й вище. У Старограді є вежа, вища за Стіну.
Він бачив, що Ігритта йому не вірить. «Якби ж показати їй Зимосіч… подарувати квітку зі скляних садів, запросити до учти у великій трапезній, привести до кам’яних королів на престолах. Ми б купалися у гарячих ставках і кохалися під серце-деревом перед очима старих богів.»
Мрія була така солодка… та Зимосіч ніколи не стане його, і він не зможе показувати її гостям як господар. Замок належав його братові — Королю-на-Півночі. А сам він був Сніговій, не Старк. «Байстрюк, клятвопорушник і перевертень…»
— Може, колись ми ще повернемося і заживемо у тій вежі, — мовила вона. — Хочеш цього, Джоне Сніговію? Колись потім?
«Потім.» Слово штрикнуло його, наче спис. «Після війни. Після завоювання. Після того, як дичаки розвалять Стіну…»
Його батько-князь колись заводив мову про те, щоб піднести до титулів нових вельможних панів і оселити їх у покинутих городцях як щит від дичаків. Такий задум вимагав від Варти повернути чималий шмат Дарунку. Але дядько Бенджен вважав, що князя-воєводу можна вмовити, якщо нові господарі замків сплачуватимуть податки замку Чорному, а не Зимосічі.
— Певна річ, цю мрію доведеться лишити до весни, — казав тоді князь Едард. — Жодні обіцянки земель та дідицтв не зманять людей на північ, коли насувається зима.
«Якби зима прийшла і пішла швидше, а весна почалася раніше, батько міг би посадити мене у одному з тих замків за господаря.» Але князь Едард загинув, брат його Бенджен зник, і щита, про який вони мріяли разом, кувати було нікому.
— Ця земля належить Варті, — мовив Джон.
Її ніздрі роздулися.
— Тут ніхто не живе!
— Бо ваші дичаки розлякали тутешній люд.
— Значить, тут жили боягузи. Бо хто хоче мати землю, той лишається і б’ється за неї!
— А може, вони втомилися битися. Втомилися засувати двері щоночі, непокоячись, чи не прийде Торохкало, чи не вломиться силою, чи не вкраде їхніх дружин. Втомилися віддавати грабіжникам урожай і все, що мали цінного. Краще вже втекти туди, де наскочники тебе не дістануть.
«Але варто впасти Стіні, й на півночі від наскочників вже не втечеш нікуди.»
— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію! Забирають дочок, а не дружин. І не ми тут грабіжники, а ви! Це ви захопили цілий світ і збудували Стіну, щоб тримати за нею вільний нарід.
— Справді? — Джон іноді забував, яка вона дика, та завжди скоро згадував. — Як же так сталося, перепрошую?
— Боги створили землю, щоб її поділяли між собою всі люди. Та коли прийшли королі з золотими вінцями і залізними мечами, то завимагали її собі. «Мої дерева» — казав король, — «вам їсти яблука з них зась! Мої річки — не смійте ловити рибу! Мої ліси — не можна полювати! Моя земля, моя вода, мій замок, моя донька! Не чіпайте нічого пальцем, бо відрубаю руки! Але якщо схилите коліна, то може, дам трохи понюхати з мого добра.» Ти кажеш, ми — грабіжники. Та принаймні грабіжник має хоробрість, розум і спритність. А колінкареві досить мати коліна, щоб на них ставати.
— Харма і Торба-з-Кістками приходять не по рибу та яблука. Вони забирають мечі та сокири, прянощі та шовки, хутра та гроші до останньої монети. Забирають персні та обручки, барила вина влітку і барила солонини взимку, а жінок крадуть і уводять за Стіну кожної пори кожного року.
— То й що, як уводять? На мене, хай краще вкраде дужий та сміливий, ніж батько силоміць одружить зі слабаком.
— Ти так кажеш, але звідки знаєш? Раптом тебе вкрав би хтось, кого ти ненавидиш?
— Хе, аби вкрасти мене, йому б знадобилася уся сила, спритність і хоробрість, яка є на світі! Тоді й сини його були б меткі та сильні. За віщо мені ненавидіти такого чоловіка?
— Може, він ніколи не миється і смердить, як ведмідь.
— То я б його пхнула до струмка чи вилила на голову цебро води. Та й що то за чоловік, який квітками пахтить?
— Що поганого у квітках?
— Хай квітками бджоли утішаються. А собі в ліжко я хочу не квітку, а оце.
Ігритта спробувала ухопитися рукою за передок Джонових штанів. Але Джон перехопив її зап’ясток.
— А раптом чоловік, що тебе вкрав — п’яндиголова? — наполягав він. — Раптом він — брутальний харцизяка, лютий і жорстокий?
Джон стиснув їй руку сильніше, щоб підкріпити свої слова.
— Раптом він дужіший за тебе і полюбляє бити аж до крові?
— То вріжу йому горлянку вві сні. Ти, Джоне Сніговію, нічого не знаєш.
Ігритта вивернулася, наче вугор, і вислизнула з Джонової руки.
«Одну річ я таки знаю: ти — дике створіння аж до кісток.» Про це легко забувалося, коли вони разом сміялися або палко цілувалися. Та потім хтось із них казав або робив щось таке, від чого інший усвідомлював, яка стіна стоїть між їхніми світами.
— Чоловік може мати жінку або мати ножа, — казала йому Ігритта. — Де є ніж, там немає неволі. Кожна дівчинка дізнається про те від матері.
Вона виклично задерла носа і струснула рясною рудою шапкою.
— А землю чоловіки не можуть підкорити так само, як море чи небо. Ви, колінкарі, гадаєте, що вам скорилася уся земля. Та
